Іван Курченко, вірші. 30.11.2010 р.
***
Відлетіли літа журавлями край неба,
Відшуміли давно мов дощі навесні.
І, здавалось, мені вже нічого не треба,
Та дитинство своє часто бачу у сні.
І сумує душа за минулим далеким,
Де навколо гаї і де мій оберіг,
Від якого у світ відлетів, мов лелека,
Полишив назавжди серцю милий поріг.
Не одну у житті переміряв дорогу,
Бачив радість і смуток, і навіть печаль,
Та забути не зміг в рідній хаті порогу,
До якого не можу вернутись, на жаль.
НЕ ТРЕБА
Не треба
Пісню зводити на стогін,
Не треба Власну душу прирікать,
Щоб в поколіннях жив
Його відгомін,
Себе боятися
І від всього тікать.
Навіщо
В небо мертвими очима
Дивитись
І не бачити зірок?
Ненависть люту нести за плечима,
Від злих
Щоб не звільнитися думок?
Не бачити
Волошок серед жита,
Не чути
В небі жайворонка спів,
П'янке повітря
Не вдихнуть досита,
Не мовити ні разу
Ніжних слів...
Не треба
Сонце затулять руками.
Для чого
Сміх замінювать на плач?
Щоб потім знову каятись ночами...
Й просить у Бога:
- Господи, пробач!
***
Дзвінкої пісні я не заспіваю...
Для неї слів у серці не знайду,
Хоч щедро ниву ними засіваю,
Чи то на радість, а чи на біду?
Неначе вже сміюся ... Вже не плачу,
Зболілу душу хочу розбудить,
Та радості я все-таки не бачу –
Вона ж сумує, ниє і болить.
Руйнуються найкращі сподівання,
Хоч, правда, нині мариться свята,
І вже, здається, сходинка остання,
Та раптом бачу - що вона не та.
І знову падаю у відчаї донизу,
Шукаючи опори... чи руки,
Чи хоч би виступу, або карнизу...
Та все виходить ніби навпаки.
Нарешті зачепився... Сил немає
Держатися чи зберегти хоч честь,
Надія ж бо останньою вмирає,
І знов важкий я підіймаю хрест.
***
Ніч на небі розсіяла зорі,
Вітерець задрімав у гаю,
І березки вже сплять білокорі,
Тільки я у задумі стою.
Десь у лісі сова засміється
І застогне надривно пугач,
А стривожене серце заб'ється –
І вже сон не вертає, хоч плач.
Ніч, здавалося, все примирила
І поклала усіх до спання,
Але іншим підняла вітрила
І відправила в світ навмання.
Щоб блукали думками по світу
І топтали забуті стежки,
Щоб шукали на вічне одвіту,
Те, про що і не пишуть книжки.
***
На батьківській землі
Я на коліна стану,
До неї,
Як до неньки, прихилюсь
Волинь любить
Повік не перестану,
Та землю прадідів
Забути я боюсь.
Мого дитинства
Стоптані стежини
І ніжний дотик
Материнських рук
Мне до себе
Кличуть щохвилини,
Щоб не лишилось
Гіркоти розлук.
Мій рідний край,
Житомирщино мила,
Свята землице
Пращурів моїх,
Тобі не раз ламали
Ніжні крила,
А ти долала
Недругів своїх.
Обпечена
Чорнобиля страхіттям
Ти вижила
І вже мужнієш знов.
Відійдуть у минуле
Лихоліття...
І знов повернуться
І віра, і любов.
***
Знову вечір душу закує
У минуле і душевний смуток,
В те, що перед нами постає,
Мов життя колишнього здобуток.
Знов поверне в пережиті дні,
У роки, що бурями промчали,
Ті, що нині бачаться у сні
І яких колись не помічали.
Перегорне сторінки життя,
Реставрує в пам'яті забуте,
Що давно пішло у небуття
І яке тепер не повернути.
Та приходить ранок, і тоді
Бачиться все іншими очима,
Місця не лишається журбі –
Виростають крила за плечима.
Ніжно посміхається земля,
Щедро ллється сонця позолота,
А прекрасне бачиться й здаля,
І під силу будь-яка робота.
СПАСИБІ, МУЗИКО
Спасибі, музико, тобі,
Що ти, з'єднавшись зі словами,
Назавжди в радості й журбі
В піснях лишається між нами.
Пісні з'являються на світ
З життям у кожної людини,
Коли чарівний дивосвіт
Малює мати для дитини.
А там вже творяться пісні:
І про любов, і про кохання,
Про мрії чисті і ясні,
І на замовлення й прохання.
В піснях оспівують порив,
У них співають про бажання
Та як багато в світі див
І про розлуки, і стрічання.
В піснях завжди саме життя
І подих кожної епохи,
Якщо в них слово до пуття
І гарна музика хоч трохи.
***
Дощами вмита зоряна Волинь
Вдивляється очима голубими,
Як відлітає журавлиний ключ,
І я думками відлітаю з ними.
Лечу над полем, вітами лісів,
Над річкою, що вербами повита,
Над хорами пташиних голосів,
Над копами вже зібраного жита.
Гуртуються лелеки на полях,
Збираючись у вирій відлетіти,
Тремтить прижовкле листя на гілках,
І тихо відцвітають квіти.
До осені готується земля,
Усе навколо завмира поволі,
Мені ж немов би бачаться здаля
Червоні маки і ромашки в полі.
У осені багато кольорів
І є свої не менш чарівні квіти,
Та я весною й літом захворів,
Лиш ними можу душу відігріти.
***
Здається, знову на краю
Тієї чорної безодні
Немов роздягнений стою –
Де був колись і знов сьогодні.
Лише один невдалий крок –
І все скінчиться мимоволі:
Могили лишиться горбок
І пісня жайворонка в полі.
Застогне вітер у гаю,
Заплачуть росами берези.
Та все ж знесилений стою,
Життя поклавши на терези.
А серце, виповнене вщерть,
Неначе вироку чекає:
Життя поборе, а чи смерть,
Бо нині третього немає.
І знов надія, мов посох,
Як противаги половина,
Неначе берега пісок,
Немов спасіння соломина.
Коли вже вибився із сил
І ніби вибору немає:
Живе надія, хоч без крил,
Яка останньою вмирає.
ЗОРЕ МОЯ
Я не хочу гасити зірок,
Що живуть у вечірньому небі.
Я не буду душити думок,
Що без крил, але линуть до тебе.
Кожна зірка - для нас таїна,
Що живе, як і ми, в дивосвіті,
І ніколи не скаже вона,
Коли плакати нам, чи радіти.
Скільки їх рахувало очей
І у щасті, і у печалі...
А недоспано скільки ночей?!
А ще скільки їх буде надалі!
Кожен має на небі свою,
Лиш для нього та зіронька сяє.
Ось і нині в задумі стою –
Мені жаль, як чиясь догоряє.
|