Іван Курченко, вірші. 29.03.2011 р.
ПЕРЕБУДУВАВСЯ
Глянув Баран на край неба,
На зорі на ньому
І сказав: - Тепер все треба
Зробить по новому.
Нема чого і не треба
Тим зорям світити,
Буде краще, якщо небо
Вогнем запалити.
Стане видно все навколо
І тепліше в світі,
Заросте зимою поле,
Зацвітуть і квіти.
І тоді кормів щоденно
Шукати не треба –
Будуть сипатись даремно,
Наче манна з неба.
Наносив на купу дров,
Полив керосину...
Мовив: "Ну, тепер бувай здоров!"
І підніс жарину.
Загорілись дрова вмить
Полум'ям високим,
А Баран собі стоїть,
Не моргнувши оком.
Вже до неба піднялось
Полум'ям вогнище,
А Баран, як повелось,
Все підходить ближче.
То поліно покладе,
То жар помішає...
Та все дивиться, чи вже
Край неба палає.
Коли чує - щось смердить,
Видирає очі!
Зирк на себе - бік горить!
І Баран як скочить!!!
Та мерщій сховався в хлів,
У куток забився,
Не помітив, як і він
Полум'ям обвився.
Вже обвуглилась стіна,
Запалала стріха
І на спину Барана
Похилилась тихо.
Чим скінчилось - кожен з вас,
Мабуть, здогадався:
Так би мовити, Баран
Перебудувався.
ВЕРБА І РІВЧАК
Верба хвалилась,
Дивлячись у воду:
- Яка красива я,
Яку я маю вроду!
Як гратися зі мною
Любить вітер,
Коли немов сплітає
В коси віти.
А як шумить
Гілля моє весною!
Одна біда -
Живу я над водою.
Коли б мені зростати
В чистім полі,
Де вітру, сонця
Й простору доволі,
Де можна вільно
Віти розпустити
І не боятися
У воду замочити.
Вже слухати набридло,
Як булькоче рівчак,
Який мені сказати ніби хоче,
Що ця краса і врода від води,
І що без нього
Взнала б я біди.
Пройшли роки...
І висох той рівчак.
Та все ж вербі
Не зрозуміть ніяк,
Що всохли в неї віти,
Крона облетіла
Без рівчака,
Якого слухать не хотіла.
Буває, інший
Голосу не чує
Того, хто дав життя
І хто його годує.
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА
Повернувся із відпустки
Чоловік додому
І злякався: у квартирі
Усе по-новому.
Новий килим, гарнітури
З'явилися в хаті,
А дружина, наче пава,
В розкішнім халаті.
То й здивовано питає:
- Звідкіля усе це?
Не питай, - відповідає, -
Хай не болить серце.
Ти даремно на роботі
Щодня пропадаєш,
А достойної зарплати.
По цей день не маєш.
І я, тобі це відомо,
Нічого не мала,
Доки сама на базарі
Не погендлювала.
А воно, виходить, просто
Осилить науку:
Треба тільки, чоловіче,
Добре набить руку.
В однім місці куплю речі,
В іншому - збуваю
Й немалий «навар», як бачиш,
Я на цьому маю.
І не треба на роботі
Щодень працювати,
Щоб зимою навіть снігу
У руках не мати.
Он сусід» який, напевно,
Забув про роботу,
Збудував шикарну віллу
Ще й має «Тойоту».
А он інший, що у школі
Не знав нібельмеса,
На комерції, як кажуть,
Зробив «Мерседеса».
А он тії молодята,
Які тепер горді!
Хоч ніде не працювали,
А їздять на «Форді».
Отож поки керівництво
Воює за владу,
Ми з тобою, чоловіче,
Дамо собі раду.
Доки ненька Україна
Бідна та розп'ята,
Не потрібна нам з тобою
Ніяка зарплата.
І не треба на роботу
Кожен день ходити,
Щоб «прилічно», як говорять,
На цім світі жити.
Бо такі у нас закони
Нині прогресивні,
Що пливуть самі у руки
Долари і гривні.
Ще не вмерла Україна
Й доти мусить жити,
Доки будемо візками
На базар возити.
ЗАВТРА ПІЗНО
Сидить міцно в наших душах
Така психологія:
Мов, навіщо нам природа,
Чи та екологія?
Хай собі димить труба,
Нечистоти ллються,
Для яких річки завжди
На Землі знайдуться.
Та й дощів кислотних нам
Нічого боятись.
Ми ж під плівку кожен раз
Можем заховатись.
Огірки там і ростуть,
Хоч дощ поливає.
А їх справжнього смаку
Дехто і не знає.
Набудовано АЕС
По всій Україні,
І живемо ми тепер,
Неначе на міні.
І дивились ми на них
Без тривог, «обіди».
В результаті маєм скрізь
Радіонукліди.
А Чорнобиля біда
Так нас придушила,
Що, здається, і душа
Нам стала не мила.
Стронцій, цезій вже для нас
Страшніше Антанти,
Бо ж з'являються на світ
Всілякі мутанти.
А поля родючі наші
Як ми сплюндрували?
Бо без міри хімікати
Всюди в землю пхали.
Ще й казали: Урожай
Поверне затрати –
Споживаймо тепер
Лиш одні нітрати.
Нам, як бачимо, життя
Заявляє грізно:
Не зробив добра сьогодні –
Завтра буде пізно.
РОЗМОВА ПРО МОВУ
Я з тобою, мій читачу,
Зустрічаюсь знову,
Щоб повести щиросердну
Бесіду про мову.
Яка й досі у декого
Ще не популярна,
Хоч ласкає нашу душу,
Наче пісня гарна.
Та чому, ми, люди, нею
Частенько торгуєм,
Якщо тільки іншу мову
Де-небудь почуєм?
Ми хизуєм, якось знаєм
Тільки «проше пана»,
І для нас вже рідна мова
Мужицька й погана.
І ще й досі вважається –
Є від чого плакать —
Що престижно лише тільки
На «руській» балакать.
Ми забули вже про мову
Шевченка, Гребінки,
Марка Вовчка, Грабовського,
Лесі Українки.
Нею колись запорожці
З січового стану
Листи слали в Туреччину
Самому султану.
І такою ж діаспора
З усім світом мовить.
Ми ж говоримо такою,
Що аж язик ломить.
То ж яку на Україні
Чекати обнову,
Якщо ми не поважаєм
Свою рідну мову?
До душі нам усі мови,
Що тут і казати.
Тільки треба свою рідну
Краще зберігати.
МОРЖ
Написав заяву Гнат
Начальнику ЖЕКу:
Ліквідуйте льодовик
І включіте спеку.
Бо в квартирі ні добра,
Ні життя немає.
В унітазі вже давно
Вода замерзає.
І не знаю я тепер
Як в цім домі жити,
Коли навіть в туалет
Не можу сходити.
Батареї у квартирі,
Це вже не мурзилка,
Зверху льодом обросли,
Наче морозилка.
Одягаюся в кожух,
Як лягаю спати,
І на ноги мушу теж
Валянки взувати.
Та всерівно цілу ніч
І трясе, й кидає,
Хоч я взувся і вдягнувся,
А тепла немає.
Тож зриваюся, й жену
По квартирі кроса
Й розтираю на ходу
Замерзлого носа.
Процедуру цю щоніч
Мушу повторяти.
Мабуть, скоро і моржем
Я вже зможу стати.
Тільки витерпіти все
Я не маю сили.
Мені ж кажуть, що за газ
Не всі заплатили.
То ж тепла тепер дарма
Нічого чекати.
Одягайте кожухи
І лягайте спати.
Я свої борги також
Не зміг залатати –
Другий рік уже сиджу
Без труда й зарплати
Ви ж порадьте, пане, нам
Як маємо жити,
Щоб, не маючи гроша,
Ще й борги платити.
СИТУАЦІЯ
Вже розвиднилось давно,
Задощило знову,
А рибалка все сидить
Та чекає кльову.
Не одну цигарку він
З кишені виймає
Тільки кльову, як на зло,
Не було й немає.
Довелося того кльову
Так довго чекати,
Що поволі став і сам
Вже носом клювати.
Бо сидить отак давно,
З середини ночі,
То ж не дивно, що самі
Стуляються очі.
Коли раптом поплавець,
Наче на угоду,
Похитнувся, затремтів
І пішов під воду.
Тут рибалка враз підвівсь,
Ноги затремтіли
І, здається, що стоять
Вже немає сили.
Запирає радість дух
І терпець зникає.
Та тягнути не спішить,
З усіх сил чекає.
Хай рибина заковтне
Черв'яка чим глибше,
І тоді її уже
Витягати ліпше.
Чи хвилину, а чи дві
Він отак чекає,
Як сховався поплавець
І не випливає.
«Ну, подумав, - вже пора
Напружити спину
І на берег витягать
Велетня-рибину!»
Тягне, стогне, аж спітнів,
Серце скаче, б'ється,
А вудилище, мов лук,
Аж удвоє гнеться.
Як до берега допер
Ту чеканну здобич
Нене! Глянув і завмер...
Це ж дірявий чобіт!
Начепився на гачок
І вода змиває,
А у річці цій давно
Риби вже немає.
І даремно відтепер
Тут її шукати,
Бо убили все живе
В річці хімікати,
Що возили на поля
Де треба й не треба,
Розкидали з літаків
Від самого неба.
І настала ось така
Сумна ситуація:
Дулю з маком нам дала
Ота хімізація.
«ФАЗЕНДА»
З вами й радістю й бідою
Поділюся, друзі:
Розповім, як я будую
«Фазенду" на Бузі.
Дали мені землі клапоть,
Щоб будував дачу,
Та вже більше з того часу
Я світу не бачу.
А спочатку тільки радість
Мою душу гріла,
Що землі своя ділянка
Прийдеться до діла.
Думав тут відпочивати,
Трудитись на втіху,
Та якщо так буде далі –
Вкоротиться віку.
То вручну пеньки корчую,
То рівняю ями,
А то купив чорнозему
Й розношу руками.
І таких, як я, немало
На тому масиві,
Що одержали наділи
І стали "щасливі".
А сплатили за ділянки
Ми немалі гроші.
Та, на жаль, про це забули
Всі "дяді хороші".
Трактор лише прогулявся
На цілиннім полі,
Не звільнивши наші руки
Від тяжкої ролі.
Але, може, біда в цьому
Не така й велика
В порівнянні з будівництвом.
Ось нам — заковика.
Другий рік я б'ю пороги
У пошуках лісу
Та других матеріалів,
А, якого біса?
Чи ж не можна добре діло
Для людей зробити,
Щоб будиночок для дачі
Кожен міг купити?
Щоб полегшити чим-небудь
Дачників потуги,
Щоб на них не наживались
П'яниці її хапуги.
МАЄ РАЦІЮ
На базарі біля тину
Продає Панас картину.
На картині тій дівиця
Без трусів і без спідниці.
Враз зібралося народу
Подивитись на ту вроду:
Що там мати народила?
А там дівка, мов кобила.
На людей очима лупа,
Не закрила навіть пупа.
Тільки сором, що й казати...
То ж Панас рішив продати.
Він картину піднімає
Та, як може, вихваляє.
Запитав сусід його:
В тебе розуму... Того?
Що ти тут таке верзеш?
Що ж ти людям продаєш?
В тебе совісті, Панасе,
Не лишилась крихта часом?
А Панас: - Хай червоніє
Та, що так вдягатись вміє.
ЗАБУЛИ ДАТИ
Йшла по вулиці центральній
Парочка одна,
Не одну, мабуть, чарчину
Випивши до дна,
Бо хитало на всі боки
Його разом з нею,
І все ніби розмовляли
З мамою своєю.
То ж була б, либонь, смішною
Ця коротка байка,
Якби то була розмова,
А не брудна лайка.
І хотілось запитати
У тих лоботрясів:
Скільки ви і в якій школі
Просиділи класів?
Та які батьки забули
Розуму вам дати,
Коли знаєте ви лише
Непристойні мати?!
|