Іван Курченко, вірші. 28.12.2010 р.
***
Я дякую за те,
Що в цім шаленім світі
Ти все ж бо є.
І я Тебе, радіючи,
Стрічаю, бачу...
Та іноді у розпачі
І плачу.
Хоч деколи ненавиджу -
Кохаю,
Бо світу кращого
Без Тебе
Я не знаю.
НАВІЩО ЗНОВУ
Навіщо знову я до тебе
Лечу з підбитими крильми,
Коли сягнути в леті неба
З тобою вдвох не зможемо ми?
Навіщо знову квітне вишня
В саду моєму навесні,
Коли любов моя колишня
Мені лиш бачиться у сні?
Навіщо знов печаль розлуки
До болю душу обпече,
Коли твої тендітні руки
Мені не ляжуть на плече?
І хоч твого обличчя чари
Вже час у пам'яті розтер,
З тобою хочу бути в парі,
Бо все ж кохаю і тепер.
ПРИРЕЧЕНА
Я зустріла тебе літнім вечором
Та не знала тоді, що приречена,
Що любов моя стане мукою,
Що зустрінуся із розлукою.
Не могла тоді відвести очей,
А тепер біда - я не сплю ночей.
Не забуть мені твого голосу
Як в снігу зростить зерна колосу.
Ти не був моїм і не став моїм,
Бо у тебе є і сім'я, і дім.
Не ходити нам в полі ранками,
Бо не буду я лиш коханкою.
То ж чому в житті все так сталося,
Що в жонатого закохалася?
Чом весна моя стала мрією,
А любов його лиш надією?
***
Я боюся твоїх очей,
Бо вони, наче синє море,
Через них я не сплю ночей,
Вони радість моя і горе.
Я боюся твоїх очей,
В них і ласка, і дивні чари,
І тягар для моїх плечей,
Бо не винесуть тої кари.
Я боюся твоїх очей,
Бо вони, мов волошки в житі,
Мов супутник моїх ночей
І зі мною щодень, щомиті.
Я боюся твоїх очей,
Бо й своїх від них не відвести
То ж волію не спать ночей,
Щоб цей хрест в нагороду нести.
НА МІСТОЧКУ
На місточку над водою
Там, де річка вирувала,
Я зустрілася з тобою.
І назавжди покохала.
Приспів:
Покохала, полюбила
І любити завжди буду,
Бо без тебе жить несила,
Бо ніколи не забуду.
Покохала до безтями,
Так, як можна покохати,
Не спиталася у мами –
Нині мушу забувати.
Покохала, полюбила
І любити завжди буду,
Бо без тебе жить несила,
Бо ніколи не забуду.
Але в мене сил немає,
Щоб любити і забути,
Тільки мати не пускає,
Заставляє з нею бути.
Хочу я тебе прохати:
Не барися, не ховайся,
А прийди до нас до хати
І батькам моїм зізнайся.
ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ
Про що ти думаєш,
Коли приходять ночі?
Які життя
Гортаєш сторінки,
Коли в безсонні
Не змикаєш очі,
В тугий ланцюг
Єднаючи думки?
Які слова
Ти мовиш наодинці?
Які тамуєш
В серці відчуття,
Коли, неначе
По одній сторінці,
Гортаєш книгу
Власного життя?
З тобою вдвох
Не зможем розділити
Ні гіркоти розлук,
Ні радість почуття,
Бо в парі ми
Не будемо ходити
Дорогами любові
І життя.
ДВІ ДОРОГИ
Мов два береги, дві доріженьки
Протягнулися вздовж ріки,
Де ступають і наші ніженьки,
Та руці не дістать руки.
Хоч під сонцем єдиним гріємось
І умиті одним дощем,
Та не відаю, чи зустрінемось,
Чи прикрию своїм плечем.
Бо пішли ми шляхами різними,
Хоч і поруч, та в інший час.
І ріка, мов руками грізними,
Як на зло розділяє нас.
Ми не знаємо, чи з'єднаються
Дві дороги в одну колись
Тим містком, на якім стрічаються
Різні долі, що розійшлись.
СКАЖИ МЕНІ
Ти знов мовчиш,
Як і мовчала досі,
Мої надії
Взявши у полон,
Що в'януть,
Ніби трави на покосі.
Вже стільки днів
Мовчить мій телефон.
Скажи мені,
Яка у тім потреба?
Чи варто
Те мовчання берегти?
Адже тебе
Я випросив у неба,
Щоб назавжди
Була зі мною ти.
Хотів, було,
Навік тебе забути,
Щоб біль у серці
Щезла назавжди.
Та страшно те,
Що можеш ти не бути
І десь твої
Загубляться сліди.
В думках щодень
Вітаюся з тобою,
Щоранку зичу щастя,
Лиш проснусь.
Та все ж душа
Укутана журбою,
А я про це
Сказать тобі боюсь.
Чому ж тебе
Я не зустрів раніше?
Чому дозволив
Серце полонить?
Тоді б душа
Сміялась веселіше
І я не знав би,
Як вона болить.
А я боюсь,
Що станеш ти чужою
Бо вже й тепер
Моя - і не моя.
І хоч люблю
Любов'ю неземною,
Для мене ти
Лиш пісня солов'я.
У нас з тобою
Надто різні долі –
Назавжди ми
Розведені в роках
Тепер ти вільна.
Наче вітер в полі,
Який мені
Не втримати в руках.
Любов дарує
Радості і муки,
Душевні сили,
Кличе життя...
Я з вдячністю
Твої цілую руки
За збуджені
Гарячі почуття.
***
Поклади в мої руки долоні,
Дай хоч краплю того тепла,
Що, мов струмом, вдарить у скроні
Та засвідчить, що ти була.
Що була не у сні, а в реальності,
Запалила безмежний світ.
То ж залишим усі формальності:
Ти для мене, як маків цвіт.
Бо чаруєш красою ніжною,
Пелюстками жаданих губ,
Глибиною очей безмірною,
Де немає ні втрат, ні згуб.
В них пірнеш... і не випливеш,
Бо і дна ніби там нема,
І з душі їх уже не викинеш.
То ж спасіння шукать - дарма.
У САДУ МОЄМУ...
У саду моєму
Знов заквітла вишня,
Пісня соловейка
Полилася знов.
Чом, скажи, за мене
Заміж ти не вийшла?
Нащо поховала
Ти мою любов?
Ми колись з тобою
Рахували зорі,
Слухали до ранку
Пісню солов'я,
А тепер щоденно
Я ходжу у горі,
Що мене забула
І вже не моя.
Ти мені клялася
Цілий вік кохати,
Дарувати щастя
І палку любов.
А тепер пішла ти
До чужої хати,
І моя надія
Загубилась знов.
Знай: моє кохання
Буде вічно жити,
Розлюбить не зможу
Бо забуть не зміг.
За тобою буду
День і ніч тужити
І носити в серці,
Що навік зберіг,
До моєї хати,
До мого порога
Стежечка для тебе
Вік не заросте,
А якщо заблудиш –
Покажу дорогу,
А якщо осудять –
Згідний і на це.
|