Вівторок, 15-10-2019, 08:09
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2011 » Січень » 25 » Курченко Іван, вірші. 25.01.2011 р.
11:50
Курченко Іван, вірші. 25.01.2011 р.
Іван Курченко, вірші. 25.01.2011 р.
 
РОМАШКИ
 
Розсипало літо ромашки
На лузі посеред трави.
І як би не сталося важко,
Благаю: не рви їх, не рви!
 
Нехай вони білі голівки
До сонця схиляють щодня
Ну що ті пусті поговірки,
Що долю вгадаєш. Брехня!
 
Чи любить, не любить - не знати,
Ромашки не можуть сказать,
Бо треба безмежно кохати,
Щоб щастя своє збудувать.
 
А білі ромашки у полі
Завжди прикрашатимуть світ.
Не знайдеш щасливої долі,
Коли обриваєш їх цвіт.
 
***
 
Нащо мені приречення слова,
Навіщо неправдиві сльози,
Коли кохання й вірності нема,
А душу закували злі морози?!
 
Не треба виправдовувань твоїх,
Мені і клятв не треба неправдивих,
Коли минуле згадую, як гріх,
Що посеред миттєвостей щасливих.
 
Все ніби так, як і було колись,
Все ніби так, як у літа минулі.
Та наші долі раптом розбрелись,
І ми про все вже назавжди забули.
 
Не треба повертатися назад,
Не треба серце зранене будити.
Хай краще в душах буде снігопад,
Аніж в життєвих сутінках бродити.
 
Не заспівають взимку солов'ї,
Проміння не зігріє змерзлу душу.
Хай думи заспокояться мої,
Бо все назавжди викреслити мушу.
 
Вже догоріла полум'ям свіча,
І мороком окуталася доля.
Була колись ти маківка-дівча –
Тепер для мене - докір і неволя.
 
***
 
Такого літа! Не було ніколи...
Ще так не лився жайворонка спів,
Ще так вночі не пахли матіоли –
Було мовчання... і ніяких слів...
 
Ще так дощем не умивались віти,
У вербах не співали солов'ї...
Ще так ніколи не сміялись квіти,
Даруючи всім пахощі свої.
 
Ще так ромашки не цвіли у полі,
І повний місяць не пестив чоло,
Коли всього, здавалося, доволі
І лиш тебе в тій казці не було...
 
***
 
Я твої замолю гріхи
І печалі твої розвію.
Тільки ти не зроби навпаки,
Не зруйнуй мою ясну мрію!
 
Подарую тобі весну,
Яблунь цвіт і ромашки в полі,
Дзвінку пісню і не одну
У віночок твоєї долі.
 
Захищу від грози і злив,
В заметілі завжди зігрію,
Бо нікого я так не любив,
І без тебе я жити не вмію.
 
Не знайду я без тебе слів,
Щоб зарадить в моєму горі,
Бо замовкне пташиний спів
І погаснуть у небі зорі.
 
Враз зів'януть волошки і мак,
Що цвітуть на пшеничнім полі,
Та було б усе зовсім не так,
Коли б ми поєднали долі.
 
Я ЧЕКАЛА ТЕБЕ
 
Вже із яблунь не раз
Облітав білий цвіт
І журливо спливав
За водою.
Та чому до сих пір,
Хоч пройшло стільки літ
Ми ні разу не стрілись
З тобою?
 
Я чекала тебе
Як чекають весну,
Я благала тебе
Повернутись,
Бо мені від думок
Вже тепер не до сну —
Моїм мріям ніколи
Не збутись.
 
Ти забув, як мене
Цілував на зорі,
Як мої розплітав
Туго сплетені коси,
А тепер лиш туман
Осідає в дворі
Та бринять на траві
Нетривожені роси.
 
Нині й небо не те,
Що бувало колись,
У моєму саду соловей
Не співає.
Сталось все це тоді,
Коли ми розійшлись,
А в розлуці чудес
Не буває.
 
СВІТЯЗЬ
 
Горнуться Світязя хвилі
Ніжнім цілунком до ніг.
Щиру їх ласку і силу
В серці своєму зберіг.
 
Приспів
Світязю, Світязю, Світязю,
З тобою зустрінемось знов
Світязю, Світязю, Світязю,
Ти моя вічна любов.
 
Гордий, завжди величавий –
Світла Волині краса,
В хвилях його кучерявих
Чиста вода, мов роса.
 
Бачив він битви і грози,
Радість, страждання, любов,
Знав і розлуку, і сльози,
Бачив повернення знов.
 
Місяця срібна дорога
Грає на хвилях вночі,
Наче від мого порога,
В зоряну даль ідучи.
 
ЗАБУДЬ
 
Забудь мене назавжди і прости
За прямоту, а може, і образу.
В твоїй любові стільки гіркоти,
Що я не зміг збагнути це відразу.
 
Я стільки мук в любові тій зазнав,
А скільки з нею витерпів я болю,
Поки в любові тій тебе пізнав
І доки знов не вирвався на волю.
 
На волі думав — птахом полечу,
Душа заграє в сурми в тому леті,
Та знов за все самотністю плачу,
Немов один лишився на планеті.
 
Душа моя ржавіє й розтає,
А світ мені стає, немов в'язниця.
І знову я шепчу ім'я твоє,
І образ твій мені ночами сниться.
 
Навіщо розум полонила ти?
Навіщо душу закувало в пута?
Навіщо в серці спомин берегти,
Коли й тепер ти мною не забута?
 
НЕ СУДИ
 
Живу тобою,
І сміюсь, і плачу,
Радію і сумую
Кожну мить.
Та все жалію,
Що так рідко бачу, -
Душа з роками
Все сильніш болить.
 
Навіщо зустріч
Дарувала доля,
Та радості надовго
Не дала?
Була вона,
Неначе квітка з поля,
Яка в неволі
Довго не жила.
 
Чому й тепер
Твої я бачу очі
І чую завжди
Ніжний голос твій,
Та думаю про тебе
Дні і ночі,
І все чекаю
Марно й без надій?
 
Ти ніби пташка
Ранньою весною
Злетіла в височінь
І щезла назавжди,
Та в мріях
Все ж лишаєшся зі мною...
Тому й прошу:
Не лай і не суди.
 
ЧОМУ?
 
Минуло все,
Немов не існувало.
Для нас замовкла
Пісня солов'я.
Навіщо ж доля
Нам дала так мало?
Чому навік
Ти стала не моя?
 
Чому печаль
Мою бентежить душу,
Коли років
Прискорюється біг?
Чому я в снах
Тебе шукати мушу,
Коли й з роками
Розлюбить не зміг?
 
Чому волошки
На життєвім полі
Так сумно
Проти сонця виграють?
Чому назавжди
Розійшлися долі,
Та не дали мені
Тебе забуть?
 
Збігають дні,
А разом з ними - роки,
Уже на скроні
Впала сивина.
Та й дотепер
Твої я чую кроки
Хоч в цьому, знаю,
Не моя вина.
 
ПОДАРУЙ
 
Подаруй мені, коханий,
Той чарівний світ,
Де цвіте у ніч купальську
Папороті цвіт,
Де висока рута - м'ята
Чарами п'янить,
Від якої в мене й серце
І душа болить.
 
Подаруй зорю вечірню,
Вранішню росу,
Розплети мені, коханий,
Золоту косу,
Запали в очах світанок,
Усмішку в устах,
Понеси мене у небо,
Мов на крилах птах.
 
Опали мене цілунком,
Відведи у гай.
Не шукатиму, коханий,
Я рятунку, хай...
Хай твоя любов і ласка
В той вечірній час
Буде мов чарівна казка
Все життя для нас.
 
Я за все тобі коханням
Вірним відплачу,
За тобою, мов лебідка,
В вирій полечу.
Подарую щедру долю
На віки і дні.
Тільки будь і ти, коханий,
Вірним і мені.
Переглядів: 599 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz