Іван Курченко, вірші. 18.01.2011 р.
***
Скільки раз у піснях ти оспівана?!..
Скільки раз передбачена в снах?!..
Скільки раз ти ночами омріяна
І омита слізьми на очах?!
Ти являлась мені і хмариною,
І в квітучих садах, і в росі,
То крутою у горах стежиною,
Куди можуть піднятись не всі.
Ти мені дарувала і радості,
І печаль, нестихаючий біль,
Навіть деякі мліли від заздрості,
Нині - в рану насипала сіль.
13.11.2001 р.
***
Для чого мовиш ніжності слова,
Для чого будиш душу, що заснула?
Ти ще надію маєш на дива,
А я тебе уже давно забула.
Ото ж бо диво, бачиш, не збулось –
Ти сам спалив мости, що нас єднали
І те, що поміж нами відбулось,
Не поєднать ні серцем, ні словами.
Давай залишимо усе, як є...
Навіщо нам минуле ворушити?
Життя тепер у кожного своє:
Одне без одного ми вже навчились жити.
Не треба нам вертатися назад,
Щоб знову пережить забуті болі
Та повернути в душі снігопад
І знов позбутись бажаної волі.
***
Я знов до тебе лину, як колись,
Шепчу слова про тебе, як молитву,
Навіщо ж ми з тобою розійшлись?
Нащо тоді затіяли ту битву?
Навіщо доля спалахом зірниць
В душі моїй майнула і погасла?
Нащо моїх торкнулася зіниць,
Немов веселка, що була невчасна?
Навіщо небо синьо-голубе
Всміхається мені над головою,
Коли я раптом згадую тебе
Або думками говорю з тобою?
Навіщо знову в пам'яті щемить
Твоє ім'я видзвонює свідомість?
Та все ж душа сумує і болить,
І знов немає спокою натомість.
СВЯТА НАДІЯ
Погасло сонце і трава зів'яла,
Пташиний спів надовго занімів.
Я так тебе відречено кохала,
А ти мене тоді не розумів.
Ти говорив мені слова любові,
В коханні признавався всякий раз,
Звучало безліч фальші в кожнім слові
Які ніколи не єднали нас.
Ти сподівання всі мої розвіяв,
Вогонь в моєму серці погасив,
Зі мною був, а вже про іншу мріяв
І все ж прощення в Бога не просив.
Туманом розстелилась моя мрія,
Пекучі сльози вилились в росу,
Але живе в душі свята надія,
Що інший розплете мою косу.
Такої ночі... не було давно,
Ще так ніколи зорі не світили,
Коли ми в ній зливалися водно...
А на слова не вистачало сили.
Ще місяць так ніколи не сіяв,
Як це було тоді посеред ночі,
Коли твої вуста я цілував,
А він вдивлявся у блакитні очі.
Ще так не заливались солов'ї
Своїми нескінченними піснями.
Для нас вони здавались нічиї,
Єднаючись із нашими словами.
Так золотом не сяяла роса
У перших сонця променях світанку.
Як ніжно пахла м'ятою коса,
Що впала на лице твоє серпанком!
***
Коханий мій, прийди, я жду тебе!
Коханий мій, прийди, я ще чекаю!
Хоч не для мене папороть цвіте,
Та я тебе, як і раніш кохаю.
Як і раніше, кличу: Повернись!!!
Верни мені кохання і надію...
Мені, як завжди, в очі подивись,
Бо я тебе забути не зумію.
Прошу тебе, згадай, як солов'їв
Пісні під ранок у гаю лилися,
Як ти руками стан мій оповив,
І наші руки вмить переплелися.
Мої гарячі губи цілував,
І ніжно пестив ти русяві коси,
Та назавжди мене причарував...
І в мене на очах не сльози - ранні роси.
***
Коли в думках до тебе лину,
Я завжди Господа боюсь,
Що знову зраджую дружину,
І щиро каюсь і молюсь.
Тебе безжально проклинаю
За ніжний сум твоїх очей,
Що й нині спокою не маю,
За біль недоспаних ночей.
За ті в роках відбуті муки,
За радість страчену мою –
Я в снах твої цілую руки
І знов ненавиджу й люблю.
Ти і тепер стаєш для мене
Коли суддя, коли пророк...
І хоч яке життя буремне,
З тобою свій звіряю крок.
***
Жаль мені, що народився рано...
Хоч немало пройдено доріг
Під дощами, вітром і туманом –
Головної ж я пройти не зміг.
Не тому, що сил не вистачало,
Не тому, що я себе жалів,
А тому, що щастя бракувало,
Бо тебе в ту пору не зустрів.
Не збивав з тобою ранні роси,
Зорі в небі теж не рахував,
Я твої не гладив русі коси, -
Все ж таки до болю покохав.
Будь мені ромашкою у полі,
Ніжними піснями солов'я,
Тихим щемом зраненої долі
Мрією, що все-таки моя.
РОКИ БІЖАТЬ
Роки біжать,
Неначе в морі хвилі,
І мов туман
Зникають вдалині,
А я, повір,
Забуть тебе не в силі
Ти навіть в снах
Являєшся мені.
В твоїх очах
Нічних зірок сіяння
І райдуга усмішки
На вустах
Душі моїй
Сказали про кохання,
Якому не судилось
Жить в віках.
В думках веду
Розмову я з тобою
І зичу щастя,
Радості й надій.
Та чому ти
Сьогодні не зі мною,
Чому забуть не можу
Голос твій?
Чому твої
Не можу гладить коси?
Зігріти руки
У руках своїх?
Чому завжди,
Неначе ранні роси,
Бринять сльозинки
На очах твоїх?
Я так хотів би
Випити ті сльози,
Зігріти серце,
Душу розбудить,
Від тебе відвести
Життєві грози,
З тобою радість
І буду ділить.
***
Навіщо вишня зацвіла так рано,
Коли надворі ще тепла нема?
Тепер стоїть, як у фату убрана,
Та все ж виходить нібито дарма.
Були надії, мрії, сподівання:
Своїм цвітінням зчарувати світ...
Пронісся вітер холодом мовчання –
І з тихим смутком опадає цвіт,
Навіщо рано розцвіла красою
Ота дівчина у сімнадцять літ,
Коли так важко впоратись з собою,
Коли так вабить і чарує світ?
І все навколо казкою здається,
А принц чарівний бачиться у сні,
І серце в грудях пташкою заб'ється,
Немов бузковий пагін при вікні.
Та ніжний промінь першого кохання
Немов шепоче: зачекай - не час,
Ще наберись терпіння для чекання...
Прошу тебе востаннє...
І погас...
ВИШНЯ
Стояла вишня біла - біла,
Як наречена у фаті,
Та не було до неї діла
У цім безрадіснім житті.
Вся ніжним цвітом облилася
Так, ніби зелені нема,
Але чомусь мені здалася
Осиротіла і сумна.
Її розкішні біли віти,
Здавалось, вабили усіх,
Та їх торкався тільки вітер,
Немов здіймаючи на сміх.
Густі пливли над нею хмари,
Дзвінким лякаючи дощем.
А вишня все стоїть баз пари,
На тин схиляючись плечем.
Не знаю, як могло те стати,
Що розгубилась ця краса,
Її не можна не кохати,
Як сонце, квіти й небеса.
|