Іван Курченко, вірші. 16.11.2010 р.
МОЯ ВОЛИНЬ
Я п'ю слова
Зі Світязя криниці,
В рядки вкладаю
Плетення доріг.
Волинь мені
Від того часу сниться,
Коли її я перейшов поріг.
Коли п'янкого
Тут вдихнув повітря,
Послухав пісню
Й музику дібров,
Де сплетена історія
В століття,
Де ця історія
Відроджується знов.
Доби нової
Пишуться сторінки,
Моя Волинь
Із полум'я встає.
Вогні досвітні
Лесі Українки
Твоє тут гріють серце
І моє.
По ній промчали
Радощі і муки,
Мечі дзвеніли
Й осявалась синь.
Та вірю я,
Що й для моїх онуків
Навіки буде
Рідною Волинь.
Своїх озер
Блакитними очима
Заглянь в душу -
Серце защемить!
Й така любов
Пригорнеться плечима,
Що не любить її,
Це значить і не жить!
ЧАРІВНИЙ СОН
Хвилюючись іду
По Лесиному краю,
Де чую спів
Сопілки Лукаша,
Де ніжну Мавку
В мріях зустрічаю,
І тихим смутком
Повниться душа.
Все тут якесь тривожне,
Таємниче. Тут тихий плеск
Озерної води,
І ніби голос Мавки
Тихо кличе:
Прошу, не бійся,
Підійди сюди!
І я іду.
Тремтячими руками
Розводжу хвилі,
Щільний очерет.
Коротшає дорога поміж нами
І, поспішаючи,
Я мов лечу вперед.
Мені здавалось:
Через кілька кроків
Порину в казку,
В дивний чудосвіт,
Й чарівна Мавка,
Знана стільки років,
Тут, як реальність,
З'явиться на світ.
Та ось пройшов
Стіну очеретяну,
Відкрилось плесо
Темної води.
І пустота навкруг,
Куди не гляну,
Де зникла Мавка
І її сліди.
На берег з жалем
Знову повертаюсь.
Та голос той
В душі моїй бринить.
О, Боже мій!
Навіщо прокидаюсь?
Вже більше не повториться
Та мить.
ДУША РАДІЄ
Дивлюсь на світ
Не тільки у віконце
І радості моїй
Немає меж,
Коли щоденно світить
Щедре сонце,
А вечорами зорі
Світять теж.
Душа радіє,
Що живу і бачу,
Який навколо
Чудодійний світ
І не біда,
Як деколи заплачу,
Що не вернути
Пережитих літ.
Я з радістю пройдусь
Пшеничним полем,
Умиюсь вранці
Грозовим дощем,
Не зупинюся
Навіть перед болем,
Держачи Землю
Стомленим плечем.
Нехай волошки
У безмежнім полі
Творять довіку
Діяння своє,
Нехай мені зозуля
В щедрій долі
І ще багато років
Накує.
ТОПОЛЯ
Біля батьківської хати, край дороги,
Посадив тополю я колись,
Де коріння стало, мов пороги,
І широко віти розрослись.
Майже півгороду заступала,
В двір добралась пагонами вже,
Та зрубати мати не давала –
Хай про сина пам'ять береже.
Так тополя та багато років
Біля хати нашої росла
І відлуння ще дитячих років
В шумі віт, здавалось, берегла.
Та промчали роки полем долі,
Матері давно уже нема,
Всохли рясні віти на тополі,
Мов колись І виросли дарма.
Все ж зосталась в пам'яті тополя,
Як і образ неньки-назавжди,
Ніби в них була і спільна доля,
Щоб лишати на землі сліди.
Я ЗНАЙДУ
Я сьогодні не хочу писати,
Ґвалтувати не буду слова,
Коли серцем не можу сказати,
Коли мова не стала жива.
Свою душу не хочу чавити,
Щоб добути не слово, а біль.
Краще мовчки довіку ходити,
Ніж отак завойовувать ціль.
Я люблю, коли проситься слово
І до сонця, до зір, до людей.
Тоді стане душевною мова,
Буде слово, немов Прометей.
І зникатимуть завжди пустоти,
Наче темрява в місячну ніч.
Тоді люди не будуть істоти,
Коли стрінешся з ними навіч.
Добре слово тоді має ціну,
Коли в серце і в душу ввійде
Та внесе у них радісну зміну,
А погане, як сон, пропаде.
То ж не треба кидатись словами,
Що рубають і ранять, як меч
Краще ніжно торкнутись руками
До зболілих і стомлених плеч.
Не велика у тому розтрата,
Коли мовляться добрі слова,
Як до сина, коханої, брата,
Як за кожним болить голова.
Я ж не хочу втрачати надію,
Що минути зумію біду,
І слова, як утверджену мрію,
Для людей неодмінно знайду.
ДО 50-ТИ РІЧЧЯ НОВОВОЛИНСЬКОЇ СЗШ № 2
Лиш п'ятдесят минуло рідній школі,
А скільки тисяч вивела в життя!
Скільком вказала шлях у вибір долі
Та і тепер доводить до пуття.
Тут багатьох минули кращі роки,
Пройшло дитинство, юність розцвіла,
В науку тут робились перші кроки,
І ти для кожного домівкою була.
До себе звала, наче рідна мати,
Яку ніколи забувать не смій!
Вона ж допомогла на ноги стати.
Ото ж прийди і поклонися їй!
ЖАЛЬ
Я довго йшов
Терновими шляхами
Назустріч сонцю,
Всупереч вітрам.
Коротша стала
Відстань проміж нами,
Та щастя
Так і не зустрілось там.
І ось стою
Під променем розп'ятим,
Під свідком
Затухаючого дня,
Неначе Богом
І людьми проклятий,
Що вперто йшов
До щастя навмання.
Скінчався день,
Скінчив і я дорогу.
Розсіяв вечір зорі,
Мов кришталь.
Та все ніяк
Не перейду порогу,
Бо дня, що був,
Мені як завжди жаль.
МАМИНІ РУКИ
Нас десяток на світ
Богом даний родилось,
Та нікого без ласки
В сім'ї не лишилось.
Нам життя дарувало
Долю, радість і муки
І усюди встигали
Ніжні мамині руки.
То тримали голівку,
То колиску гайдали
І ні скарг, і ні писку,
Наче втоми не знали.
А коли підростали –
Від хвороб боронили
І неначе вустами
Нам про все говорили.
В сорок третім, зимою,
Відвели кулемета
Й заступили собою
Вірну смерть у заметах.
В сорок сьомім ділили
З лободи паляниці,
Щоб голодні не мліли,
Щоб не згасли зіниці.
А тепер нам минуле
У роках відсвітилось...
І від маминих рук
Лиш тепло залишилось.
ДУМИ МОЇ
Буває, дум
Таких налізе в душу
Та в ній таких
Накрутить віражів,
Що і ночами
Розбирати мушу
І навіть нищити,
Неначе ворогів.
Моє буття
У цім шаленім світі,
Немов листок,
Одірваний од віт,
Який кудись жене
Холодний вітер,
Щоб так і винести
У той далекий світ.
І в час,
Коли в тім леті зупиняюсь,
Себе питаю:
З чим прийшов в життя?
Та не завжди
І сам собі признаюсь,
Що все ж боюсь
Піти у небуття.
Щоб на землі
І сліду не лишилось,
Щоб серед битв,
Заплутаних ідей
Була не згадка,
Схожая на милість,
А добре слово
В пам'яті людей.
СЛОВА
Здавалось все!
Назавжди замовкаю...
І вниз лечу,
Немов убитий птах,
Та чому знов
З надією шукаю
Життя проміння
У простих словах?
Вони до мене
Вітерцем долинуть,
Остудять душу
Подихом легким,
І вірю в те,
Що більше не покинуть,
А стануть,
Ніби променем ясним.
Осиплють щедро
Зорями ясними,
Пташиним співом,
Гомоном дібров,
І я назавжди
Залишуся з ними,
І їм віддам
Свій розум і любов.
|