Іван Курченко, вірші. 11.01.2011 р.
ТОЙ ДЕНЬ НАСТАВ
Той день настав,
Коли у серці рана
Зарубцювалася
У болісний рубець
І стала ти для мене
Лиш жадана,
Бо не з'єднала доля
Нам сердець.
Немало літ
Мов птахи пролетіло,
Крутих доріг
Накреслило життя...
При згадці серце
Кожен раз боліло
Та все ж не мучило
Ні разу каяття.
Дала мені ти
Радості і муки,
Чарівний світ
І вранішню зорю.
Твої у мріях
Я цілую руки
Та в снах з тобою
Й нині говорю.
Здавалося б, простіше
Все забути,
В душі болючий спомин
Задушить,
Щоб знов самотності
Заіржавілі пута
На все життя надіти
І носить.
НЕ ЖДИ
Тебе з душі
Я викреслить не зможу,
Прогнати з снів
Не зможу назавжди.
Та все ж ніколи
Більш не потривожу,
І ти моїх листів
Тепер не жди.
Не жди від мене
Квітів, побажання –
Вони до тебе
Більше не прийдуть.
Минулих днів
І згаслого кохання
Нам вже назад
Ніяк не повернуть.
Ми стали різні,
Як і наші долі,
Погасло полум'я любові
Назавжди.
Роки промчали,
Наче вітер в полі.
Вернути їх
Не пробуй і не жди.
Було, згадаю –
І душа в тривозі
Летить до тебе
В думках і у снах
Тепер стомився я
На тій дорозі,
Бо віяв холод
У твоїх словах.
Одна нам
Не судилася дорога,
Бо назавжди
Нас доля розвела
Та я повік
Проситиму у Бога
Щоб ти в цім світі
Все - таки була.
***
Останній день осіннього тепла
Торкнеться, як ти, мого обличчя,
І я прошу, хоч де б ти не була,
Явись мені і знову возвеличся.
Даруй тепло і радість у житті
Та сили, щоб долати перехрестя,
Змітати всі негоди на путі
І не зазнати сорому й безчестя.
Нехай душа палає і цвіте,
Нехай повік надія не вмирає.
Тобі ж я буду дякувать за те,
Що й досі в серці спокою немає.
НЕ ПОДЗВОНЮ
Тобі я більше вже не подзвоню,
І як живеш тебе не запитаю.
В моєму серці радості вогню
І болю відтепер уже не маю.
Душа перегоріла, мов свіча,
Й знесилено схилилася додолу,
А я від щастя загубив ключа,
Якого не знайти мені самому.
Не раз буяли трави на лугах
І землю люті жалили морози,
І опадало листя на гілках,
Текли і знову висихали сльози.
Тепер усе, здається, відбулось:
З'явився спокій і душевний смуток,
Але для чого все те почалось?
Яка від того згадка чи здобуток?
Для чого те, чого не повернуть,
Навіщо спомин стукає у скроні,
Коли роки у незворотню путь
Летять, неначе вередливі коні.
ПОСАДЖУ Я КУЩ КАЛИНИ
Посаджу я кущ калини
Край своєї хати
Та ще й буду щогодини
Її поливати.
Щоб калина та весною
У цвіті купалась,
Щоб під нею ти зі мною
Щодень зустрічалась.
Щоб на вітах соловейко
В піснях заливався,
Щоб не плакало серденько,
Що я закохався.
Ще візьму я із калини,
Молоденьку гілку
Та й змайструю всім на диво
Чарівну сопілку.
Хай сопілочка на волі
Для нас завжди грає
Та серця і наші долі
Навік поєднає.
ТОБІ
Вже знов
Почервоніла горобина,
Бо осінь знов
Прийшла на мій поріг.
Моє кохання
Ти, мабуть, забула,
А я, повір,
Забудь тебе не зміг.
Я й дотепер
Тебе все ніби бачу
І голос твій
Я чую вдалині.
Прошу: вернись,
Я все тобі пробачу,
Лиш тільки радість
Поверни мені.
Як і раніш,
Над нами сине небо,
Як і раніш,
Надіюсь і молюсь,
Як і раніш,
Шепчу слова про тебе,
Та вголос їх
Сказати я боюсь.
Про те,
Що радість ти мою забрала,
А на душі
Залишила печаль.
Коли ж мені
Ти долею не стала,
Нехай хоч в мріях
Виллється мій жаль.
НЕ ЗБУЛОСЬ, НЕ ЗЛАДИЛОСЬ, ЗЛАМАЛОСЬ...
Не збулось, не зладилось, зламалось...
Скільки ти про це не говори,
Бо в душі нічого не зосталось
Від тієї мрійної пори.
Не судилось... І не дано Богом
Нам з тобою все ділить навпіл,
Щастя зникло за твоїм порогом –
Я не був запрошений за стіл.
І не слід вишукувать причини,
Звинувачень за свої ж гріхи.
До страждання ми себе привчили,
А до щастя - завжди навпаки.
Тож нехай залишаться на спомин
Зорепад, світанки і смеркання
І в душі встають, немов відгомін,
Вже давно забутого кохання.
***
Я для тебе запалю зірки,
Витру кругле місця обличчя,
Роз'єднаю хмари на шматки
Тільки ти засяй і возвеличся.
Засіяй як зірка уночі,
Засвіти як місяць в ясну пору,
Не нагадуй згаслої свічі,
Не дивися вниз, а тільки вгору.
Окриляй надією серця,
Розбуди пориви і бажання,
Щоб ніколи не було кінця
Ні надій, ні вічного кохання.
***
Я закохалась... Господи, прости!
Навіщо я вогонь той запалила,
Коли позаду спалені мости,
А йти вперед мені уже несила.
Навіщо ми зустрілися в той час,
Коли не можемо любити і радіти,
А солов'ї співають не для нас,
І в наших сім'ях підростають діти.
Навіщо доля так карає нас,
Нащо заснулу душу розбудила,
Коли роки промчали водночас,
А я по-справжньому нікого не любила.
То ж хай все буде, як було колись,
Хай обмине мене ота спокуса.
Собі скажу: Покайся і молись,
Простягаючи руки до Ісуса.
26.11.2001 р.
***
Блукає осінь
За моїм порогом,
Опале листя
Горнеться до ніг.
Давно забутий
І тобою й Богом,
Я все-таки
Забуть тебе не зміг.
Холодний вітер
Огортає душу,
І знову в серце
Стукає зима.
Твій образ я
У снах шукати мушу,
Бо наяву його
Уже нема.
14.11.2001 р.
|