Іван Герасимович Курченко
Іван Герасимович Курченко народився 15.02.1935 року в селі Тригір’я на Житомирщині. Педагог з 49 річним стажем. Автор поетичної збірки „Голос душі моєї” (Нововолинськ, видавництво „Мінотавр”, 2004 р.) Поета не стало 15.05.2010 року.
***
Вишиту сорочку
Дарувала мати
І просила сина
Завжди берегти.
Можна на чужині
Хату збудувати,
Але Батьківщину
Там не віднайти.
Можна на чужині
Жити і кохати
І своє, напевно,
Скрасити буття.
Тільки там немає
Батьківської хати,
Де ти народився
І почав життя.
Там гніздо на хаті
Не зів’є лелека,
Солов’ї співають
Не твоїх пісень,
Рідною не стане
Сторона далека,
Буде серце краять
Туга кожен день.
Кращої немає
Від землі святої.
Рідна Батьківщина –
Спокій і тепло.
У чужому краї
Не знайдеш такої,
Як би не сутужно
Зараз не було.
Поклонись
Зустрів я в лісі кинуту оселю,
І дивний смуток душу огортав,
Коли гачок, приладнаний на стелю,
Мені мою колиску нагадав.
Селянська піч і лава біля печі,
Під нею лялька зламана без ніг.
Колись тут сина батько брав за плечі,
Щоб той сміливо подолав поріг.
Три яблуні, посаджені дбайливо,
Калина, вишні, груші, виноград,
А край дороги – здичавіла слива
Й старі порічки, висаджені в ряд.
Трухлявий тин схилився коло хати,
Лапатий хрін кропивою заріс,
Великий кущ немолодої м’яти
Густою тінню накриває ліс.
Людське життя тут рахувало роки,
Було кохання і гірка печаль,
Тут хтось зробив свої найперші кроки,
Вдихав повітря чисте, як кришталь.
Бузковий кущ у вікна заглядає,
Метелик тихо дихає крильми,
Й здається, краю кращого немає!
В раю такому виросли і ми.
Не знаю я, хто жив у тій хатині,
Чиї дороги звідси почались.
Та хто б не був, і де живеш ти нині –
Оселі тій доземно поклонись.
Матері
Зацвів бузок біля моєї хати,
А вишні білим цвітом облились.
І все здається, що старенька мати
Мене зустріне вранці, як колись.
Обніме ніжно добрими руками
І голову прихилить до грудей.
Її тепло не щезне із роками –
Вона ж рідніша від усіх людей.
Роки пройшли, літами відшуміли,
Мені на скроні залягла зима.
Ми всі у світ, мов птахи відлетіли
І матері давно уже нема.
Та в час, коли приходять щедрі весни
Коли життя вирує і цвіте,
Мільйони квітів хочеться принести
Для матері з подякою за все.
За те, що нас ростила й доглядала,
Усіх душею й серцем берегла,
Ніколи з нами спокою не мала
І кожному, що мала, віддала.
На світі є багато дорогого,
Що нам і радість і добро несе,
Що ніби й жить не можемо без нього,
Та мати – найдорожче за усе.
Родині
Пробачте мені сестри і брати,
Що нині рідко в гості приїжджаю.
Тепер не важко часу віднайти,
А от здоров’я доброго не маю.
Хоч проситься настирливо душа
До тої хати, де я народився,
Де не було достатку і гроша,
Та отчий дім у пам’яті лишився.
Було, зберемось разом за столом
Під яблунею, що росте край хати.
Вже й ніч давно панує над селом –
Ніхто не йде цієї ночі спати.
Пливуть розмови довгі про життя,
Про урожай і ціни цього року
І як усе зробити до пуття,
Щоб відвести і клопіт, і мороку.
А далі – кожен згадує своє,
Що пережив і бачив в рідній хаті.
І десь у пам’яті незмінно постає:
Які душею ми були багаті!
Буду дякувать
Я завжди буду
Дякувать тобі
За твої очі
Синьо-голубі,
За ніжний погляд,
Рук твоїх тепло,
За все, що буде
І уже було.
Пробач мені…
У тому я не винен,
Що закохався в стан
Твій тополиний.
І що тепер
І взимку, й навесні
Ти будеш завжди
Снитися мені.
8.09.2010
|