Лілія Куль, вірші, думки. 30.01.2011 р.
***
А завтра народиться день,
І в ньому народишся ти
Не з піни морської й води –
З моїх дивних марень-пісень.
Народишся з снів моїх ти,
Із кожної краплі весни,
Котру ти залишив у мені
Промовивши слово «Жди».
Лиш ніч промине-промайне,
І мрія до нас підійде.
Ти прекрасний, о завтрашній день!
Бо дівчинка щастя в тобі віднайде.
***
Ридай; сьогодні ти програла,
Сьогодні знов одна ти із життям;
Хвилина чорна самоти настала,
Яку не може стерти забуття.
Поплач - полегшаться страждання,
Що оповили серденько твоє.
Так боляче вмирають сподівання,
Але душа свій хрест важкий несе.
Не бійся, самота тебе не знищить,
Вона - лиш павутина нетривка.
А, взагалі-то, плакати тобі не личить,
Ти мовчки почекай в собі стрибка,
Стрибка угору, в хмари, в високості
Стрімкого злету попід небеса,
Але не упади, позбався злості,
Тому що помста всі польоти приземля.
Все, чим живеш, це й є для тебе доля.
Не нарікай, що одинока ти;
Спокійно перейди життєве поле
І зможеш ідеал свій віднайти.
Ти прагнеш полишити ту самотність,
Яка підкралася й не хоче відступать?
Тоді чекай. Життя уміє дар підносить,
Та лиш тому, хто вміє довго ждать.
Не бійся, самота не безкінечна,
І одинокою не будеш вічно ти.
Страждати із нічого - недоречно.
Будь сильною - і досягнеш мети.
***
На холодних і пустих залізних рейках залишилися сліди від твоєї душі, частинки від твого погляду, гарячого подиху твоїх губ. Ранок капнув на них свої холодні сльозинки, а вітер відніс твій запах далеко за обрій. Повітря починає наповнюватися терпким смаком чекання, і у моїх очах ледве-ледве віддзеркалюються ті почуття, які незримо пов'язують мене і з рейками, і з кожним долинаючим звуком прибулого поїзда.
Світ потроху застрягає всередині високої й похмурої фортеці - всередині душі. А за вікном - світ без тебе. А на столі - терпко-багряні троянди, до яких торкалися твої руки. А у мені. - сліди твоїх слів, обіймів, поцілунків та дотиків. А ти віднесений бездушними звуками від'їжджаючого потяга. Нещадного потяга розлуки.
Думки...
***
Життя минає швидко, часто не залишаючи нам часу на роздуми, неповторні хвилини у ньому можуть бути тільки зовсім миттєвими, мрії так часто залишаються всього лиш рожевою стороною нашої душі, а людина у цьому світі, постійно остерігаючись невдач та поразок, обмежує свої можливі вчинки; ніби паралізована істота, вона сама позбавляє себе дій.
***
А світ навколо дивує мене з кожним днем усе більше і більше, події відбуваються швидко та незрозуміле, близькі люди змінюються, і навіть я сама відчуваю у душі то ріст угору, то стрімке падіння вниз; планета Земля, наш, здавалося б, уже такий рідний та знайомий дім, готує щодня нові несподіванки.
Остання свічка осені
У душі знову мокро, дощ без упину шумить свою тиху мелодію. Осінь. Похмура сіра осінь. Йду вулицею, прозорими від свіжого дощу калюжками. Люди бредуть, насуваються. І осінь, мов примара, переслідує мене щомиті. Чомусь так хочеться тепла, сонця. Але чому?.. Бо воно є, воно тут.
Обіч мокрого тротуару палахкотить свічка берізки. Вона пробивається крізь туман і тріпотить золотавим листям, шепоче: «Сонце є...». Так, воно є. Воно залишилося у кожному листочку, адже так довго голубило їх своїм промінням. Раптом зривається вітер і маленькі сонечка, відкружлявши свій останній прощальний танець, падають на землю. Так, сонце є. Але ж воно помирає, безслідно зникає в осінній суєті...
Ніщо у житті не вічне. Проте чому ми так спокійно спостерігаємо за цим зникненням, за смертю природи та всього світу?.. Мабуть, тому, що й самі колись зникнемо. Безслідно, як і осіннє листя у прозорому дзеркалі похмурих жовтневих калюжок.
|