Вівторок, 22-10-2019, 23:05
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2012 » Липень » 23 » Ковтунець Людмила, оповідання. 23.07.2012 р.
13:10
Ковтунець Людмила, оповідання. 23.07.2012 р.
Людмила Ковтунець, оповідання. 23.07.2012 р.
 
Епілог одного життя
 
Чомусь вона пише про нього. Присвячуючи вірші, прозу тільки йому. Але чому? Можливо, він їй не байдужий або про його долю є що писати? У своїх двадцять шість він скуштував "гіркого меду” життя. І чому це сталося з ним? Навіщо доля пожартувала суворо?
 
Вона писала й писала… Адже хотіла прочитати історію його життя написану власною рукою. Але щось стримувало, відводило. На папері вона малювала майбутнє, зазираючи в подальшу долю, мріяла та крадькома писала.
 
Читати, а, може не читати? Та все ж вона хотіла поділитись з ним тим, що стосувалось їх обох: його долі та її пера.
 
Вона боялась, щоб не розплакатись, не навіяти йому ще більшого жалю. Та зрештою, все пережите, переболене, виплакане. Йому важко, а їй? Напевне, також. Прочитавши сотий раз нарис, вона вирішила:
 
- Прочитаю. Нехай знає, що я не байдужа, а переживаю його проблеми, стараюсь допомогти, простягаючи щоразу дружню руку підтримки. Із гірким жалем у голосі, він ділився з нею усіма проблемами, а вона писала, вникаючи у суть життя. Навіщо? Та, мабуть, це її покликання – радити, допомагати та творити.
 
Двері тихо відчинились у її кімнату:
 
- Ти пишеш, вибач, я не буду тобі заважати.
 
Він розумів, підтримував, а головне – цінував і вислуховував її завжди. Так приємно відчувати, що хтось цікавиться твоєю роботою, життям, долею…
 
О, відзовися, наша доле
В душі, як в пеклі,
В серці - туга.
А очі повні гіркоти,
Скажи мені, кохана доле,
Де маму синові знайти.
Таку, щоб дійсно розуміла.
Його проблеми і жалі,
Обох із щирістю любила,
Слова казала чарівні.
О, відзовися мені, доле,
Невже я щастя не діждусь.
За свого сина на колінах
Щодня до Господа молюсь.
 
Їхня дружба не була схожа на жодну іншу. Ще будучи дітьми, вони мріяли про подальше життя, фантазували, сперечаючись, хто краще водитиме машину, а хто взагалі стане мільйонером, тобто, «новим українцем». Час ішов, хоч і не помітно, але досить швидко. Пора подумати про своє життя, далеко уже не по-дитячому, як тоді, у дитинстві, коли все було у кольорах веселки.
 
…Здавалося, кожен знайшов свою долю. Хіба це не прекрасно? У кожного є дім, сім’я, друзі, робота. В вихідні часто збирались у дружнє коло, згадуючи старі часи. Сашка та Андрія доля чекала тут – вдома, а от Сергія покликала у далеке Закарпаття, щоб залишити у його житті помітний слід, зранити душу і відпустити. А сама «доленька» полетіла по світах і долинах шукаючи іншого щастя, залишивши у нього на руках крихітне дитя.
 
І що тепер сказати друзям? Як дивитись їм в обличчя? Вони не зрозуміють і не захочуть допомогти. А що він без них? Порожнє місце. Сів у переповнений потяг. У нього декілька валіз, а найголовніше – маленька двомісячна дитина на руках, яка весь час чогось потребує. Сусідка по купе, доволі старенька жіночка, запитала:
 
- І куди це мама вислала тата з такою маленькою дитиною?
 
Він трішки подумав і опустивши карі очі проронив:
 
- У нас немає мами.
 
Жінка знітилась, нічого не могла вимовити, лише:
 
- Співчуваю.
 
Вона подумала, що мама його сина померла? Зовсім ні. Не хотілось пояснювати зовсім сторонній людині. Та навіщо це їй? От якби усе повернути назад, стерти з пам’яті!
 
За вікном мелькали міста та села, ліси та луки, а він не бачив нічого, окрім останніх моментів їхньої зустрічі:
 
- Вибач, у мене є інший, нам не по дорозі. На його запитання:
 
- А син? Вона відповіла:
 
- Мені його не треба, роби з ним, що хочеш, віддай його до будинку дитини. Яке страшне слово – "будинок дитини”. Важко уявити, що він ростиме саме там, під вихованням зовсім чужих людей, коли у нього є здорові, працездатні батьки. Страшно подумати, що буде називати татом чужу, далеко не рідну по крові людину. Його відповідь була остаточна:
 
- Ні. Буду мучитись, але сина не віддам.
 
На цьому їхня розмова закінчилась.
 
Поїзд наближався до станції. От він й дома. Але куди йому йти - додому чи до друзів? Мабуть, додому.
 
На порозі радісно зустріла мати, а коли побачила малого на руках, виглянула за двері і спитала:
 
- А де Оксана?
 
Це було найболючіше запитання, яке він будь-коли чув від матері. Через декілька хвилин, опанувавши себе, проронив:
 
- Вона нас покинула.
 
Були сварки, погрози, нарікання, але він усе витримав заради свого сина.
 
Здається, зараз трішки призвичаївся, став якимось байдужішим до життєвих проблем, син підростає, лише одного не може знайти – матері, яка б могла виховати з нього справжню людину – гордість для свого батька. Інколи заздрить своїм товаришам, що у їхніх дітей є мами. Але нічого, його Ромчик великий, мужній, колись він, мабуть, зрозуміє тата.
 
…Вкотре він біг шукати свою маму. Не розумів, що її нема, лише запитував:
 
- Де вона?
 
Маленьке серце кричало дужче і дужче:
 
- Тату, допоможи її знайти, вона мені потрібна. Та батьковим вустам було важко сказати дитині правду:
 
- Вона пішла. Її ніколи не буде з нами.
 
За вікном була пізня осінь. Машина прогуркотіла за моїм вікном, мені захотілось написати про нього, його долю. Та зрештою як добре мати хороших друзів. Вони допомогли йому у всьому, підтримали, знайшли роботу, зрозуміли, а це, напевно, найголовніше. Знаючи усіх трьох друзів, я порівнюю їхні долі: в кожного вона якась терниста, важка, але чомусь найбільше довелось героєві моєї історії, який відкрив мені свою душу і вилив наболіле уже давно.
 
Чи колись відчинить двері мама?
 
Вдивляючись у незлічені юрби людей, його маленькі, щирі голубі оченята із надією шукали її – ту єдину у цілому світі, яку не довелось бачити, чути її ніжних слів, вечорових колисанок, казочок, страшних та веселих історій. Та все ж надіявся, що одного разу прийде та чародійна фея; добра, красива, і ніжно скаже: ”Синку, я повернулась і тепер завжди буду з тобою, адже любов матері переборола усі перешкоди”. Часто приходила до нього лише у снах, його маленька уява була зосереджена на найдорожчій у світі людині. Важко було слухати, як діти з любов’ю вимовляють слово "мама”.
 
У нього було все, окрім неї. Як тяжко усвідомити це дорослому хоча дитяче сердечко звикає і терпляче чекає тієї миті, коли вона з’явиться. Але вона чомусь не прийшла. Може, хвора? Та ні. Вона їх покинула.
 
Із самого дитинства у маленькому хлопчику росла велика ненависть і любов одночасно. Любов, бо інстинкт підказував любити, а ненависть робила своє. Було прикро, що у всіх є мами, а де вона у нього? Невже він не заслуговує на щастя у своєму житті?
 
Та все ж він не одинокий. У нього є тато, той, який для нього є всім: порадником, другом, вчителем, а найголовніше – захисником. Батько щоразу повторював:
 
- Ти в мене дорослий, отже плакати не годиться. Будучи ще зовсім дитиною, він ставав мужнішим, витривалішим, серйознішим. Усі труднощі вони переживали вдвох. А мама? Так і не з’явилася… Її не боліло серце, побачивши на вулиці маленького хлопчика. У голову не приходила думка, що десь у світі є моя дитина. Де вона? З ким? Жодного разу не картала себе за те, що покинула їх обох, не задаючи собі жодного питання. Та, мабуть, такі матері взагалі не здатні думати, співчувати і жаліти. Вони пливуть туди, куди тече їх течія, а спинитися не можуть або й не хочуть. Жити в своє задоволення – це ж прекрасно! А діти? Це не проблема – батьки заопікуються, якось виживуть. Лише на старість стає самотньо та одиноко, отоді і приходить прозріння.
 
…Мама тихо відчинила двері у мою кімнату, мені на мить стало радісно, що у моєму житті є та людина, якій я завдячую всім.
 
А хто відчинить двері у кімнату маленького хлопчика? Кому буде завдячувати життям ще зовсім крихітна та беззахисна дитина?
 
Моя матусе, що тобі сказати?
Вернися, я тебе все жду.
У мене є новин багато –
Не знаю, як і розкажу.
Так хочеться відкрити двері,
Побачити уперше образ твій.
Котрий для мене – ніби рідний,
Але водночас і чужий.
Уперше за багато років
Відчути ніжність і тепло.
Сказати з щирою любов’ю:
"Я жду тебе уже давно”.
Та мама все ж не стука в двері
І не ступає на поріг.
Вона згадає тоді сина,
Коли волосся вкриє сніг.
 
Велике щастя маленького життя
 
Поїзд тихо стукотів колесами. За вікном мелькали міста та села, ліси та покриті жовтою, уже зовсім сухою травою поля. Нарешті вона їде додому. Через якихось дванадцять годин знову побачить його стомлені від гіркоти та самотності очі, ті, які стали для неї найдорожчі у світі. Ох, як вона скучила за ними, а найбільше за маленькими намистинками, які завжди поглядають на неї із цікавою радісною усмішкою.
 
Та вмить думка обірвалася… А чи варто приймати у долю зовсім чужих для неї, хоч і байдужих серцю людей? Вона не дає їй спокою із самого першого дня знайомства.
 
Поїзд уже наблизився до рідного містечка. Чомусь так швидко минула дорога, не зогляділася, як уже й дома. Вона йшла знайомими вулицями, минаючи нові магазини, бари і кафе, і все думала, що чекає її тут.
 
Нарешті будинок, під’їзд, біля якого, як завжди, людно та гамірно. Старі сусідки "перемивають кістки” кожному перехожому, приглядаючись до одягу, взуття сучасної молоді.
 
Ліна, привітавшись, поставила важкі сумки, щоб перепочити. Та й взнати новини, які відбулися за час її відсутності.
 
- Ну, що ви тут без мене? Які новини чули? – хоч стомлено, та бадьоро запитала вона. Тітка Ганна, глянувши на неї, почала розповідати усе, що було для Ліни зовсім нове, а наостанок ніби то між іншим додала:
 
- А, ще забула, Андрійкова мама приїхала, знайшлася за п’ять років.
 
- Мама? – перепитала Ліна вдруге.
 
- Нічого, просто… Ой мені уже бігти треба, а то стомлена дуже з дороги.
 
На серці біль і досада. Мама, він заслуговує на неї. На очі враз набігли сльози. Вона рушила до дверей, вони відчинились і з них вийшла зовсім чужа жінка, яка, щойно переступивши поріг взялася завзято запалювати цигарку, а за нею повільною ходою, ніби щось шукаючи під ногами, йшов Андрійко. Побачивши Ліну, він на мить зупинився і гукнув від радості:
 
- Ліна, нарешті, я за тобою так скучив! А що ти мені привезла?
 
Запаливши цигарку, незнайомка підійшла до них і спитала у малого:
 
- Хто це?
 
В цей час Ліна заметушившись сказала:
 
- Я бачу в тебе гості, то не буду вам заважати.
 
- Зовсім ні, - відповів Андрійко.
 
Жінка наблизилась ближче:
 
- Може, ти нас познайомиш? – сказала вона до хлопчика. Він зніяковів, став якимось зовсім іншим, по виразу обличчя було видно неспокій, страх, біль. Взявши Ліну за руку, він тихо прошепотів, стискаючи її у своїй ще зовсім кволій ручці:
 
- Знайомся, це Віка, - глянувши на неї сказав він.
 
- Синку, ти помилився, не Віка, а мама, - ніби з гордістю відповіла вона. Настала довга пауза, після якої п’ятирічний хлопчик сказав:
 
- Зовсім ні, моя мама ось, - і піднявши голубі очі, глянув на Ліну.
 
Від цих слів світ провалився під її ногами. А й справді, він не пам’ятає нічого окрім неї, яка вигляділа, виносила, голубила і годувала – і це його мама. Він міцно обійняв Ліну і поцілував у щоку.
 
- Я так до тебе звик, ти ж будеш моєю мамою?
 
Саме зараз Ліна усвідомила, яке велике місце вона зайняла у ще зовсім дитячому сердечку. Перед її очима спливали пройдені роки, обличчя маленького хлопчика, яке ставало допитливішим і серйознішим з кожною хвилиною. І все це відбулось на її очах. А його справжня мама покинула давно, коли йому було два місяці і "повіялась” шукати кращого щастя. Саме Ліна зайняла місце справжньої матері. Чомусь стало шкода тих голубих, як небо, оченяток. Прокинувшись ніби від сну, вона почула окремі фрази Андрійкових слів:
 
- Правда? - запитав він її. Вона, не усвідомлюючи другого запитання, автоматично відповіла:
 
- Так.
 
Нарешті вона дала відповідь на поставлене уже давно перед собою запитання. Чому вона це зробила? Бо кохала їх обох, відчувала довіру, підтримку, чуйне ставлення. Уперше у житті сказала "так” - твердо і рішуче. Озирнувшись назад, Ліна оторопіла побачивши на східцях Олександра. На якусь мить син став найбільшою його гордістю, тим, чого він чекав давно, багато років виховуючи та підказуючи. Саме в цю мить п’ятирічна дитина допомогла вирішити проблему двох дорослих людей. Чомусь саме зараз, стоячи на східцях і слухаючи хоч малого, та водночас дорослого сина, Олександр згадав, як будучи ще зовсім маленьким, він не раз запитував:
 
- Тату, чи Ліна буде моєю мамою?
 
І ось тепер це сталося. Тверда віра дитини привела до мрії, яка здійснилася за декілька років. Адже йому хотілося любити і обіймати найдорожчу у світі людину, ту, яку підказувало любити маленьке дитяче серце.
 
Він ніжно посміхаючись сказав до Андрійка:
 
- Бачиш, декілька разів ти запитував мене, що таке щастя. І ось воно. Тепер у тебе є те, чого ти хотів усе своє життя – мама і тато, а більшого для тебе напевно, годі й знайти.
 
Чомусь у долі все незвично
 
Вона стояла на порозі рідної школи, далеко вже не учениця, а співробітниця, не Оленка, як називали її у шкільні роки, а Олена Володимирівна – старший методист шкільної бібліотеки і сумно дивилась удаль, слухаючи гімн, написаний учнями для їхнього закладу. На очі набігають сльози, адже спомин відніс нашу героїню у її юні роки, коли у білому, наче сніг платті, вона також стояла на останній лінійці свого життя, слухаючи ту ж саму чудесну мелодію. Перед очима спливали шкільні роки, гаразди і розчарування, успіхи та невдачі. Усе пливло, ніби в казці, наповнюючи душу ще більшим жалем.
 
"Ідіть у світ соколята”, - пролунало у мікрофон. Саме ці слова і збентежили Олену. У світ…А які ж двері відчиняться перед сьогоднішніми білими феями-дівчатами та хлопцями-козаками. Можливо, комусь посміхнеться доля, а комусь… І згадавши своє минуле, важко зітхнула. Здавалося б, живи своїм життям – і все буде добре, але де ж там. У сучасному світі скрізь нас оточує ненависть, зло, заздрість. І серед всіх цих недоліків стає важко жити спокійній, скромній людині.
 
Люди ненавидять, адже Оленка стоїть на декілька щаблів вище всіх. У неї освіта і робота.
 
- Як ти посміла вчитись і знайти роботу? Це було не в їхніх планах. Отож і почали вороже ставитись до дівчини. Друзі, які нібито було найкращі і найвірніші, відцурались, адже дружили, коли, з Оленки була користь: зібратись ввечері в Оленчиній кімнаті, посидіти допізна, слухаючи магнітофон, прогулятись, коли це було в інтересах подруги. Та й іще багато випадків, про які ніколи не забуде Олена. А поза спиною шукали привід підсміяти, оббрехати, поставити у безвихідне становище. Здавалося б, чому і за що, але на це питання не було відповіді.
 
Не витримавши знущань і нарікань, Оленка виїздить до іншого міста, де цінується її праця, підвищується авторитет, вона ніби вдруге народжується. Але все ж рідна домівка кличе її до себе і через декілька років, дівчина приїздить додому, переступає через своїх ворогів і повертається на колишню роботу. Наполегливо працює, стає авторитетною. А друзі-вороги стали для неї порожнім місцем, на яке вона, йдучи вулицею не звертає уваги. Не дарма у священній книзі Біблії написано: "Хто витримає до кінця, той буде спасенний”. Так і Олена Володимирівна, витримавши всі знущання, не втратила свою гордість і честь, а відновивши її пройшла вперед до поставленої мети.
 
- Олено Володимирівно! Візьміть від нас букет. Дівчина ніби прокинулась від міцного сну і побачила перед собою двох випускників, які тримали у руках великий букет квітів.
 
- Дякую, мої любі, дякую, - і на лиці з’явилась ніжна, ласкава посмішка, що вона все-таки потрібна комусь у цьому світі.
 
Сповідь перед ідеалом
 
Вона стояла… тримаючи в руках першу весняну квітку. Подумки линула десь далеко до свого майбутнього. Але де воно? Напевно бродить по лісах і просторах, шукаючи свою героїню.
 
У цьому житті вона сподівалась знайти для себе ідеал. Того, перед яким могла б висповідатись, виказати наболіле. Тим самим очистити свою грішну душу. Змити бруд і непотріб, який заважає дихати вільно. І щосили закричати: ”Я знайшла те, що шукала!” Але це лише мрії, фантазії, ілюзії людського серця.
 
Перед очима спливали дні, тижні, місяці, роки, недоспані ночі, а вона – не втрачаючи надію, чекала. Подумки линула у світ таємниць, відкриваючи щось нове і нове.
 
Та несподівано з’явився він – ідеал, який ось уже чимало часу то в юрбах людей, то на вулицях. То в магазинах. А то по лісах і долинах шукала вона. А виявилось – він тут, зовсім близько, простягає свою дужу руку. Щоб допомогти. Як швидко усе змінюється, набуває нового забарвлення. Та враз зникає. І все це життя.
 
Сьогодні вона вперше іде до нього на сповідь, до якої готувалась роками виношуючи та завчаючи на пам’ять слова, які скаже йому при зустрічі. Та чомусь усе в одну мить зникло з пам’яті, стерлось назавжди. Завчені раніше слова крутились у голові та чомусь не могли зібратись докупи, розмітались у сутінках вечірнього світла, зникали, то знову з’являлися в пам’яті. У її душі коїлось щось нереальне, якого не можна зрозуміти. Невже її мрія, про яку марила у снах, збулася насправді.
 
А може, це – сон, казка, яка швидко закінчиться, і вона знову ввійде у нормальний ритм життя.
 
Заглядаючи у його великі карі очі, побачила відповідь:
 
- Це я. Твій ідеал, якого ти шукала стільки часу, той, який уже нікуди не зникне, не покине у замріяну мить.
 
Весна лоскотала її лице вербовими котиками, зігрівала ясним, теплим сонцем, тішила першим дзюрчанням струмка. А вона все запитувала себе. Невже у житті людини ідеал має таке велике значення? Подумавши трохи, знайшла тверду і вірну відповідь. Напевно, так.
 
Чарівниця ніжності – природа
 
Біжу лісовою стежкою у глибину лісу. Туди, куди кличе мене душа. У світ чарівного, у світ людської душі та природи. З ким як не з нею можна поділитись своїми мріями, думками, почуттями, розповісти про власний біль і радість, тихо полинути думками у незвідані краї. Хто краще зрозуміє, підтримає, вислухає?
 
Іду все далі і далі вдихаючи свіже, чисте і лісове повітря. Саме воно надає мені бадьорості, енергійності та сили волі. Дає відчуття справжньої людини, якій так сумно і тяжко у цьому світі. Лише тут я відчуваю себе потрібною і неодинокою. Довкола стоять крислаті дуби-захисники, а он де – не де видніються білуваті ніжки сестриць-беріз. Вони то визирнуть, то заховаються товстими, широчезними стовбурами.
 
Підходжу ближче і зупиняюсь на перехресті двох лісових доріг. Одна – рівна і вузенька, заросла осокою, друга – крива та покрита рясним споришем.
 
"Немов людські долі”, - подумала я в думці, одна щаслива, а інша – нещасна. І чому вони перетнулись? - не давала спокою довгий час така думка, адже вони зовсім різні. А он посеред галявини росте сухе, товсте, розлоге дерево. Воно ніби кличе мене:
 
- Підійди, зверни увагу на мене, хоч я і старе, але душа ще зовсім молода. Так хочеться бути комусь потрібним, доторкнутися своїм скрипучим гіллям до того, кому я не байдуже. Підійшла, прислухалась, а й справді, воно ніби розмовляє зі мною. Тільки по своєму, пошелестуючи злегка дрібними, зеленими листочками.
 
Що ж це? Другий маленький світ, якого ніхто не помічає? Чи таємниця матінки-природи, яка відкривається не кожному. Хто знає, а може, це скарбниця чиєїсь душі, відкривши яку, ми порівнюємо з своєю.
 
Сонце ішло на захід. На траву почала падати маленька, прозора, немов сльоза – роса, вона дивилася на мене немов людськими очима, якими тихо шепотіла:
 
- Я жива, тільки не вмію говорити. І чомусь я їй вірила. Вірила у те, що вона частинка мене. Мого життя, моєї долі.
 
На шляху додому у мене виникла думка. Чому все це людина бачить у своєму житті лише раз, а сотні разів не помічає. Як можна не помітити того, що тебе вабить, зачаровує, зігріває теплом. І все це тут, поруч, зовсім близько. Краса природи – це краса душі, хто її не помічає, той ніколи не дізнається істини про своє серце.
Переглядів: 529 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Липень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz