Світлана Костюк, вірші. 2.02.2013 р.
В цьому дивному світі
В цьому дивному світі я знову шукаю себе.
Я шукаю себе, я боюся себе розгубити...
Просто душу, мов дзвін, чистий дзвін, що гуде із небес,
Важко так серед буднів земних від спокус захистити.
Від спокус захистити, від зла, болю і суєти,
Від тривог, від падінь, від людських пересудів та злості.
Соломинку мені подають Білий Ангел і Ти,
І не падаю я, і тримаюся ще в високості...
І не падаю я, і лечу, Боже мій, я лечу,
Я так мрію, так прагну всю землю любов'ю зігріти... -
Я люблю тебе, світе! - в надії на відгук кричу...
І летять мої вірші, летять до людей, наче квіти...
***
Я свій сум перейду,
Загублю у вечірніх покосах...
Постинаю печаль,
Поскладаю снопи на межі...
Запалає зоря,
І загубиться місяць у косах,
І розвіється жаль,
Мов ілюзій тонких міражі...
Ти мене не втрачай...
Буде сонце, заковане в літо...
Теплий відблиск вогню
У замріяних наших очах...
Ще мелодія душ
Продзвенить над згорьованим світом
І запалить веселку -
До щастя окреслений шлях...
Ти мене зрозумій...
У скаженому ритмі епохи
Ми - це пара «Інь-Янь»,
Ми - магнітні земні полюси...
Я не можу без мрій...
Світ же можна змінити... хоч трохи...
Ти - натхнення моє,
Провідник в задзеркалля краси...
Моє село згубилося в лісах,
В борах соснових знову заблукало.
Сюди щораз вертаюся в думках.
Мені без нього світу вже замало.
Моє село (2 р.), мені без нього світу вже замало.
Мені без нього сили не стає,
Душа, немов жариночка, згасає.
Найкраще в світі - це село моє,
Яке в садах вишневих потопає.
Моє село (2 р.), яке в садах вишневих потопає.
Тут зранку будять жаб'ячі пісні,
Тут живить душу запах рути-м'яти,
Цілує сонце землю навесні,
І хочеться від щастя заспівати.
Село моє (2 р.), від щастя просто хочеться співати.
Кукли - село казкове й чарівне,
Мов квітка у поліському букеті.
Ти завжди надихатимеш мене
У щасті й горі, у падінні й злеті.
Село моє (2 р.), моє село - єдине на планеті.
| 
