Світлана Костюк, вірші. 22.10.2010 р.
Острів кохання
Ми все, напевно, вигадали просто
(Такого ж не буває у житті!)
Між небом і землею - дивний острів,
І наші почуття, наївні та святі.
Такого вже ніхто не зрозуміє...
І не повірить нам. І не-простить...
Лиш теплий вітер спогади зігріє,
Дощу краплина серце освіжить...
Було чи ні... Не можу пригадати...
А на душі чомусь така печаль...
Знов хочу дивний острів відшукати...
- Немає, - скажете. А жаль, а жаль...
***
Це просто осінь... Просто осінь...
А ми - осінні два листки.
Ніхто вже літа не відпросить,
Коли зів'яли пелюстки.
Ніхто вже долю не вблагає
Змінити хоч єдину мить.
Бо там де Ви - мене немає,
А тільки ця осіння мить.
Осіння мить... Така щаслива...
Летять назустріч нам листки...
А в серці - в серці справжня злива,
Яка змиває пелюстки.
Про наболіле
В мені щодня вбивають Україну.
Ліна Костенко
***
Напівбрехня... Напівторги
І напівправда, що не гріє...
Невже не мучать вас борги –
Ви ж у народу вкрали мрію?!
***
Моя Вкраїно, матінко, прости,
Свій хрест тяжкий тобі нести й нести...
Скотилась помаранчева сльоза...
А де ж вона - очищення гроза?
***
Ці клятви, клятви, втоплені в олжі
(Адже це гріх - клястися і брехати)
А Україна... боса... на межі...
Стомилася... Пророка де їй взяти?
***
Телеекрани світяться брехнею,
А депутати, наче ті Іуди
Жонглюють Україною моєю...
Допоки будем вірити їм, люди?
***
Немає віри... Хто ж її украв,
Хто розтоптав святу народну віру?
Політикум, немов страшний удав
З повадками, що притаманні звіру.
***
- Україна...В вишитій сорочці...
(Та чомусь у косах сивина)
Вірила вона і сину, й дочці,
Наче рідним, вірила вона!
То чому ж, зневажена ріднею,
У святій зажурі йде Землею.
***
Скільки вам багатства того треба,
Скільки треба грошей і щедрот?
А народний стогін аж до неба...
Тільки вам плювати на народі
***
Хрести... Хрести... на долі теж хрести...
Чи ж довго чорним будем вишивати?
Чи довго буде ще свій хрест нести
Зневажена дітьми Вкраїна-мати.
Спогад про шкільне кохання
Я боюся тебе зустріти
Серед буднів і суєти...
Що ми будемо говорити?
- Ти, - здивуєшся. - Боже, це ти.
Стільки років уже промайнуло,
Хоч для вічності - просто мить.
Я, можливо, тебе забула,
Тільки серце чомусь щемить.
Юна дівчина з мого світу
У життя твоє заглядає...
Вона прагне тебе зустріти
Тільки час... всі сліди стирає...
***
Моя розхристана душа
Ковтає пристрасть божевілля
Дощі похмурі вже спішать
До осені, мов на весілля.
Зітхає вітер, і листки,
Мов свідків дійсності, шпурляє
Я вірю в казку залюбки,
Хоч осінь сірістю волає...
***
Ми просто дві ніжні ноти
У музиці ночі дзвінкій.
А я все думала: хто ти?
А ти - Страдіварі мій.
І скрипкою плаче у Всесвіті
Моя одинока душа.
А ноти, високі ноти ті
На зоряну зустріч спішать.
***
А ми удвох злякались почуттів,
Немов вогню, злякались і втікали.
І тільки місяць в небі розумів,
І хвилі сердились, і зорі замовкали.
І світ не розумів: куди, чому?
Благали душі: Боже мій, для чого?
Я бачила, як боляче йому,
Та вперто віддалялася від нього.
Хотіла заховатись від людей,
Які цю святість можуть розтоптати,
Хоч мріяла у темряві ночей
Про те, яке це щастя - так кохати!
Про Україну
А Україна... з білою тростиною
Іде кудись, обмацуючи шлях...
В намисті... із благенькою свитиною,
З розчавленою вірою в очах.
Іде вона, ще горда і нескорена
Все манівцями, бо куди ж іти?
Її душа, немов рілля розорана
Все шепче нам: Пророка де знайти?
Де той пророк, що силою любові
Запалить віру у моїх очах?
Невже любов... втопилася у слові?
Невже втоплюсь... в фальшивих тих словах?
|