Гра в життя
- Дивна планета існувала колись, є зараз і буде завжди. Галактики руйнуються, зорі заснуть, народжуються нові… А вона живе… На цій планеті нема ні крихти землі, ні краплини води, нема життя… Вона складається тільки з густого білого повітря та нас, істот. Тут ми, відділені сотнями невідомих галактик від Землі, готуємося до приходу на блакитну красуню із Сонячної системи.
- Яка ж ця Земля?
- О! То чарівний, прекрасний світ! Там є тварини і рослини. Там можна побачити все, що тільки можна уявити. І все, що хочеш, можна отримати… Поглянь сюди, я відхилю хмару, і ти сам усе побачиш!
У невеликій дірці, неначе по дну прірви, протікав струмочок. Біля нього пухнаста руда лисиця пила воду, а на дереві білка хрумала горіхи. За мить картина змінилася. Тепер степом верхи на коні мчала щаслива дівчина. А ось уже скелі над морем. У безодні блакитного неба ширяють чайки… Вітер грайливо погойдує хвилі, які виграють на сонці усіма барвами веселки.
- Та це ж наймальовничіша, найдовершеніша планета у Всесвіті! Які блаженні та щасливі істоти там мешкають. Вони, напевно, навіть не усвідомлюють, які щасливі! О! Як мені кортить туди потрапити!
- А ти знаєш правила гри в життя??? Знаєш, навіщо туди йти???
- …
- Ні? То слухай! На цій прекрасній і мініатюрній планеті, що зветься Земля, нічого просто так не стається. Усі потрапляють туди від нас, аби щось змінити на краще, а деякі - щоб пожити для себе. Я показав тобі лишень один бік. А тепер поглянь сюди - ця людина хоче скинутися з даху, їй набридло життя. Вона забула, що за сотні мільйонів світлових років від неї незліченна кількість ще не живих і ще не мертвих істот прагнуть будь-що бодай на хвильку потрапити на Землю. Ця нікчемна істота, що ще мить тому могла називатися людиною, вже забула, як точнісінько так само, як і ти, стояла біля мене й із захопленням споглядала на земне життя…
- Чому ж ця людина вирішила померти?
- О! Якби ми спитали її, то, очевидно, почули б не одну причину… Проте жодна з них її не виправдає.
- Скажи, що люди - не найдовершеніші й не найщасливіші на Землі?
- Звичайно. Кожна тварина досягла найвищого рівня свого існування. Навіть та сама лисиця має їсти й пити. Вона живе, і тому щаслива. Люди ж часто не вміють бути щасливими… Їм хочеться все більше й більше… А розчарувавшись, нерідко бажають померти. Вони не розуміють, у якому чарівному світі живуть.
- А ти жив там коли-небудь? Хто ти?
- Не запитуй того, чого тобі не слід знати. Краще доведи, що ти гідний піти на Землю. Цей шанс випадає не кожному. Ніколи не забувай цього.
- Як же мені довести?
- Дай відповідь на одне просте запитання: ким ти хочеш стати?
- Я бажаю стати травою і вирости серед зими. Нехай поколишусь під вітром, гляну на сонце… А потім мене з'їсть голодний звір.
- Чому ти вибрав таке коротке життя? Невже тобі буде його достатньо?
- Мені вистачить, щоб порадіти і змінити щось на краще. Хіба не так ти повчаєш мене і всіх тих, хто вже існує?
- Усе правильно. Зрештою, потрібно бути комусь і травою. Я зараз дам тобі скриньку. Склади в неї все, що скажу, кожне слово! Вона єдина, що можна взяти з собою на Землю. Там це називається серцем. Навчися слухати й розуміти його. Радься тільки зі своїм серцем. Нехай тобі припаде до душі кожна хвилька, проведена там, на Землі. Там світ прекрасний і неповторний. Ти побачиш небо, сонце, зорі, людей, тварин, птахів… Там усе просякнуте щастям… Відчуй його! Ти вже звідсіля бачив дерева, білку, лисицю, коня, людей… Усі вони колись були тут, слухали, складали мої слова до скриньок. Повернутися звідти легко, а потрапити двічі - неможливо. У тебе один шанс. Не змарнуй його. Коли будеш готовий вирушати на Землю, скажи мені. І не забудь про серце. Там відкривай його і слухай, як правильно вчинити. Я завжди пораджу тобі.
***
…Хоч раз уночі підведіть очі до неба й подивіться. Одна зоря засвітилася - це хтось прийшов на Землю з дивної далекої планети. З'явився тут, аби стати щасливим самому та допомогти відчути щастя іншим. А десь зовсім непомітно погасла інша зірка - для когось земне існування закінчилося назавжди. Отак воно скінчиться для кожного. Не втратьте свій шанс. Він один.
Мирослава ХОМИК
|
