Олександр Каліщук, вірші. 11.10.2012 р.
Знання ділами підкріпляймо
Щоб нам здорове тіло мати,
Завжди про нього треба дбати.
Що шкоду нам в житті приносить,
Читать в книжках про це не досить.
Що з того, що книжки читаєм,
А шлунок свій перегружаєм.
Знання нам не примножать віку,
Як не покинем пиятику.
А, взнавши шкоду нікотину,
Хіба палити хто покинув?
Рух - це життя. Це добре знаєм,
А лежимо собі й дрімаєм...
Такі «знання» та ще й без Бога
Не зможуть дати нам нічого...
Якщо ми навіть Божі слуги,
А робим зло для свого друга;
Якщо ми Біблію читаєм,
А в серці інших зневажаєм;
Якщо до церкви часом ходим,
А на когось наклеп наводим,
Якщо в молитві б'єм поклони,
А на сусіда шлем прокльони;
Якщо повторюєм: «О Боже!»,
А іншим в горі не поможем;
Читаєм проповідь нагорну,
А в серці носим думку чорну;
Якщо ми хрестимось без міри –
Самі ж черстві, бездушні, сірі;
На небо мріємо попасти,
А так і нишпорим щось вкрасти;
По смерті жить в раю бажаєм,
А батька й матір зневажаєм,
То знаймо - віра наша всує.
Господь не знає нас й не чує.
Без добрих діл, хоч й вірим в Бога,
Не досягнем в житті нічого.
Коли ми ближніх зневажаєм,
Ми Царство Боже не пізнаєм...
Живім завжди за Божим Словом
В Надії, Вірі і в Любові.
Про тіло й душу свою дбаймо,
Знання ділами підкріпляймо.
Господь - святий, а ми є грішні
Себе рівняти з Богом - смішно,
Хоча б лише із-за одного,
Господь - святий, а ми є грішні.
То чим же схожі ми на Бога?
Господь - любов, добро і світло,
Яке постійно з неба сяє,
А на землі в нас зло розквітло
І темінь душі покриває.
Ми зовні схожі. Визнаємо,
Що Бог хотів нас так створити,
Та тільки у нутрі своєму,
Як заповів Він, треба жити.
Я віддаюсь в Твої пречисті руки
О Господи, я - грішний і нікчемний.
Гріхи щоденно гнуть мене додолу.
Душа моя страждає недаремно,
Бо щось мене веде, немов по колу.
І я від цього мучусь і караюсь,
Щодня грішу, щодня в гріхах я каюсь,
Не знаю я, хоч і пора вже знати,
В якому напрямку свій погляд скерувати.
О Господи, візьми мої Ти очі,
Щоб я не бачив зла оцього світу.
Дивлюсь на те, що бачити не хочу,
Читаю те, чому - в огні горіти...
Скеруй мій зір, о Боже мій Великий,
Де лиш добро і правда є одвіку,
Де тільки світло праведності сяє,
Де заздрість нам очей не роз'їдає.
О Господи, зціли мої Ти вуха,
Щоб я не слухав вулиці хмільної,
Щоб шепоту лукавого не слухав
І не терпів поразки з ним в двобої.
Я хочу чути лиш слова любові,
Я хочу бути лиш у Божім Слові.
Воно горить - цілюще в Нім проміння,
Бо світу і душі дає спасіння.
О Господи, язик - мій лютий ворог.
Зв'яжи його, щоб я мовчав і слухав.
Бо він, немов сірник, неначе порох.
Я ж хочу, щоб був тихий, наче муха,
Я хочу ним Тебе лиш, Боже, славить.
Не хочу ним брехати і лукавить,
Не хочу ним злословить і судити,
З Тобою тільки хочу говорити.
О Боже, хай думки - з Тобою будуть,
Бо я над ними влади сам не маю.
Крім Тебе думку хай ніхто не судить –
Один лиш Ти мої думки читаєш.
Не хочу я бажати зла нікому,
Хоч це під силу лиш Тобі одному.
Нехай думки ці мною не керують,
З Тобою лиш на небі хай панують.
О Господи, скеруй мої ще й ноги,
Які несуть мене гріхів стежками,
На світлу і на праведну дорогу,
Щоб Ти зустрів мене під небесами.
Бо я іду то вліво, а то вправо,
Шукаю насолод, розваг і слави.
Спаси мене, молю Тебе, благаю...
Коли ж спасіння шлях я відшукаю?
Рукам моїм не дай, о Боже, волю,
Бо так і лізуть в гріх, мов коні в шкоду.
Допоможи - і я їм не дозволю
До зла і пальцем доторкнутись зроду.
Вони ж послушно так йдуть за думками,
Неначе вівці в луг за пастухами.
Тобі я свої руки довіряю -
Хай роблять те, що Ти лише бажаєш.
А серце в мене дні і ночі б'ється.
Воно, як компас, у житті не схибить
Візьми його - нехай не задається,
Що Ти святим його наситив хлібом.
Як в спеку всі спішать до водопою,
Так серце хоче стрітися з Тобою,
Води святої там - джерела в небі.
Візьми моє Ти серце ввись до себе.
Я віддаюсь в Твої пречисті руки
І без останку - весь іду до Тебе.
Нехай я тут терпітиму ще муки,
Та знатиму, що Ти відкриєш небо.
Я віддаю Тобі і тіло, й душу...
Лукавий світ! Я кинуть тебе мушу.
О Господи, прости. Молюся щиро.
Люблю Тебе. Надіюся і вірю.
|