Юлія Яручик, вірші. 25.02.2011 р.
***
Давай у нашу Новорічну ніч
Запалим все: серця, свічки, ялинку.
І будемо сидіти віч-на-віч,
Не пропускати ні одну хвилинку.
Давай складемо казку чарівну
Про зорі, що висітимуть над нами.
Дістань мені із неба хоч одну,
А я ялинку запалю вогнями.
Розправлю крила - злетимо у вись,
Літати будем попід небесами.
Упала зірка ... тільки подивись
Вона згубилась між двома світами.
Давай повернемо ту Новорічну ніч,
Запалим все: серця, свічки, ялинку.
І будемо сидіти віч-на-віч,
Не пропускати ні одну хвилинку.
Забагато зими
Забагато зими і замало тепла,
А я звикнути знову не можу.
На картині з холодного, білого тла
Я шукаю годину погожу.
Я блукала у щасті, як ранений птах,
Що з неволі вернувся додому,
Що шукав тепле літо в холодних снігах
А знайшов гіркоту і утому.
Я шукала прихистку в холодних вітрів.
Я не знала, що то не обійми.
Малювала пейзаж, але він не зігрів,
Забруднилася в фарбах олійних.
Забагато зими, забагато снігів.
Не люблю на вікні візерунки.
І мороз заморозити серце зумів.
Я безсила від влади чаклунки.
Я прошу, ти прости мене, диво-зима,
Що ненавиджу іній і кригу.
Не для мене твоя заморожена гра.
Я погратися хочу в відлигу.
***
Заплаче день осіннім падолистом,
Загине вічність у пустих словах,
Пройдеться будень одиноким містом,
Помре вся дійсність на брудних устах.
І все спочатку: холод, сніг і стужі,
Закрутиться старий життєвий млин,
Блукатимуть нікчемні, мертві душі
У задзеркаллі дорогих вітрин.
І буде вітер золото котити,
Всміхаючись на заздрощі усі.
Розкаже про дурні стереотипи
Про щастя на нещасній цій землі.
Не схочеш слухати, сховаєшся навмисне
В кайданах золотого небуття.
І не помітиш, як неволя тисне,
А правда розминається з життям.
Леся Українка
В саду стояла дівчинка Лариса
Білява, синьоока, ніжна.
З душею гордою і серцем чистим,
Стояла й слухала природу.
- Яка Волинь моя прекрасна!
З очима синіми, мов небо,
І рідне дерево, де часто
Так мріяла знайти я щастя.
А доля дарувала інше –
Тяжку хворобу і тривалі болі.
Вона творила, щоб не плакать,
Як горда пташка, що живе в неволі.
Як зірка в небозводі засіяла
Нескорена, незламна Леся.
Назвалась Українкою, бо щиро
Кохала свою рідну Батьківщину!
Колискова
Спи, дитино, засинай,
Спи, дитино, засипай,
Хай присниться рідний край
Щедра доля, горда воля,
Рідна хата і тополя.
Рідна матір, твоя ненька,
Рідний батько - козаченько,
Рідний братик чи сестричка,
Чи малесенька криничка.
Зорі спатоньки лягають
"На добраніч", - всім бажають.
Спи, дитино, засипай,
Хай присниться рідний край...
Самотність
Дивлюсь у вікно
І тихо проводжу
По небу хмарки.
Дивлюсь у вікно
І блиск мого сонця
Покаже мені де є ти.
Дивлюсь у вікно
І в зорях нічних
Бачу блиск твоїх очей.
Дивлюсь у вікно,
А поруч зі мною
Лежить клубок самоти.
Самотність з'явилась
Відколи ти тихо пішла.
Самотність накрила
Моє все буття.
На склі намалюю
Сумний макіяж.
Що покаже мені
Який я був весь цей час.
Сумую без тебе я в день і в ночі
Сумую без тебе ти тільки прийди.
Я згадую дотик твоїх рук,
Я згадую смак ніжних губ.
Дай ще раз їх відчути, благаю.
І більше тебе я не тримаю.
Лети вільним птахом моя принцесо,
Лети і забудься про клітку Олеся.
Тікай десь туди, де є що ти хочеш.
Тікай десь туди!!! Тут холод лоскоче!
Ще один крок
Ще один крок і ти у безодні,
Ще один крок і ти у полоні.
Моїх думок і моєї печалі
За тебе єдину заллюсь сльозами.
Ще один крок і тебе вже немає,
Ще один крок і ти помираєш,
Для всіх, що навколо - тебе вже не стало
Для мене ти вічно живеш ідеалом.
Живу я один нікого не маю
Бо серцем тобі я навік сповідаюсь
Тебе вже немає і серця мого.
Погасло жагуче, живе джерело.
Піду я до прірви де була ти
І стрибну до низу щоб до тебе прийти.
Щоб бути з тобою, моїм ідеалом,
І разом зробити крок з перевалу...
Юлія
Я поеткою бути не вмію.
Я ніхто. І ні ким не була.
Та голублену юністю мрію
Мені доля сама нарекла.
Я цю осінь й усі хризантеми,
Що душа ними знов зацвіла,
Поримую в чарівні поеми,
Воскрешу їхні мертві тіла.
Досконалою бути не може
Недостигла ще рима моя,
Але як уявити, о Боже,
Без поезій юнацьке життя.
Я не хочу визнання і слави.
Це для мене як пил, як сміття.
Я долаю усі переправи.
Я звичайна, з звичайним життям.
Всі поети збирають проміння.
Назбираю частинку і я.
А свої поетичні творіння
Підпишу коротеньким ім'ям.
Холодна кава
Вчора померло літо,
Померло в мене на долонях,
Неначе затьмарене світло
В холодних осінніх зорях.
Червоне вино, гірка кава,
І друзів незраджене коло.
Крізь всі «не туди» переправа
Та віра у «чесне» слово.
Життя - лиш дешева вистава,
Давно нам було це відомо,
Та зайва фальшива увага
Була непотрібна нікому.
Самотнє похмуре місто.
Осінь. Сумні перехожі.
Кафешки, де тихо і тісно.
Знайомі на друзів не схожі.
Бізнес, квартири і вілли.
Ось вона, ось вона - слава!
Старенькі кафе спорожніли,
Лишилась холодна кава.
Не позначене місто на карті
Я шукаю, шукаю, шукаю,
Хоч не знаю, де щастя шукати.
Ні до скарбу, ні тихого раю
Я не маю маршрутної карти.
Я блукаю самотньо по місту
І так жити не хочу, не можу.
Знов шукаю життєвого змісту,
Та давно вже його не знаходжу.
Я спонтанності хочу краплину,
Щоб безжурно забути всі справи.
І хоча б на одненьку хвилину
Безтурботних поповнити лави.
І хоча б на одненьку хвилину
Відшукати моє мрію-місто,
До якого щоночі я лину.
Метушні поруч з щастям там тісно.
Там по небі розкидані зорі,
Там гуляють закохані пари.
Небеса завжди чисті й прозорі,
Де біленькі клубочаться хмари.
Там живуть лише щастя та вірність,
А неправди і зради немає,
Бо любити - найвищая цінність,
Хто не любить - час марно втрачає.
Серед галасу, шуму і пилу
Кожен день я собі уявляю
Доброти нездоланную силу
І шматочок небесного раю.
Там усі проживають в натхненні.
Навіть гроші нічого не варті...
Не знайду я , на жаль, в сьогоденні
Не позначене місто на карті.
Мрія
Іду у рожевий світанок,
Несу перламутрові роси.
Мелодія ніжних співанок
Вплітається в світлі коси.
Я звуся старою мрією
І тут зимувати не можу.
Ненавиджу білого інею
І днину оцю непогожу.
Вбивали мене, та не вбили,
Ви думали, тихо помру,
Та в мене зосталися сили
Побавитись з смертю у гру.
Поїли мене отрутою,
Давали вітрам для забави,
Та я проросла диво-рутою,
Загоїлись болісні рани.
Я йду і несу свої пахощі,
Шматочки зірок у долонях,
Нестримні, хоч скромні радощі.
І ніжний, приємний протяг.
Я йду до небесного раю,
Несу свій квітковий вінець,
Бо тут я умить замерзаю
Від ваших холодних сердець.
Настрій
І те, що вже давно пройшло,
Забулось, витерло всі тіні,
Розбило в вікнах тепле скло
І з вітром п'є старе мартіні.
Прилине холод з всіх усюд
Й не гляне, що в мене неділя,
Заграє нескладний етюд,
Навіє дивне божевілля.
Я заплету у коси стрічку.
Проллється у кімнаті злива.
За ворогів поставлю свічку,
І зникне темрява жахлива.
І втихнуть всі вітри осінні,
Що жахи кидали по стінах.
І холод, і печаль, і тіні
Помруть у мене на колінах...
|