Іван Пукля
Іван Пукля народився 28 жовтня 1958 року в мальовничому Прибузькому краю - селі Млинище, що розташоване поблизу міста Нововолинська неподалік польського кордону. Закінчив Луцький педагогічний інститут. Працює у Нововолинському дитячо-юнацькому центрі. Випустив збірку поезій „Добрим людям” (2008 рік)
***
Коли дощі снуються день при дні
І утіка з-під ніг земля розрихла,
І гаснуть ледь жевріючі вогні,
І від надії не лишається і крихта.
Коли твоя зневірена душа,
Покарана несправедливим словом,
Неначе випале з гнізда пташа,
Осиротіло помирать готова.
Коли гарячий невтишимий біль
Вже ладен серце в грудях розірвати
І байдуже, й однаково тобі,
Чи зійде правди сонце в рідній хаті.
Тоді згадай про мамину сльозу,
Про чисті очі діток в сиротинці,
Про висвячену гілочку-лозу,
Що на здоров’я била у дитинстві.
Про Великодній величальний дзвін,
Про муки нерозділені Христові,
Про те, що ми приходимо у світ
У боротьбі страждати і в любові.
Тоді напружуй волю і вставай.
Підстав обличчя вітрові стрімкому
І оживи молитвою вуста,
Прости образи від безсилля злому.
Зітри у порох кривди і жалі
І не вишукуй, де й чия провина.
А коли серце все-таки болить,
Нехай болить – на те ти і людина.
***
М’ятою і барвінками
Стежечка припорошена
Вивела аж під вікнами:
- Вийди, моя хорошая!
Двері у сінях скрипнули.
Тінь на стіні гойдається.
Сотні оркестрів скрипками
В пісню душі вплітаються.
Руки білими птицями
Впали на плечі стривожені.
Щастя пахне суницями
І прохолодою осені.
Губи стиглими вишнями
Ваблять і усміхаються.
Серце щирими віршами
Вдячно навстріч відкривається.
Світяться вікна споминів...
Бачу – степами безмежними
Маревом линеш із повені
Мрій і думок збентежених.
***
Вечоре, товариш мій віддавна,
Дай пораду, світла голова:
Як зробити, щоб вона, жадана,
Більше найдорожча не була?
Хай в очах чернечо-непорочних
Полум’я палає не мені.
Хай вона полюбить кого хоче,
А мене не кличе в свої сни.
Я посиджу на причілку літа
І тихенько в осінь перейду,
А вона поміж травневим цвітом
Ще зустріне долю молоду.
Їй вітри медовими вустами
Личко обцілують, трепет вій,
А печаль, що виникла між нами
Зникне у хмаринці золотій.
***
Немає краще тих доріг,
Де наша молодість ходила,
Де теплий батьківський поріг
Тобі розправив юні крила.
Як я ішов в незнаний світ,
Води криничної напився,
Аби землі моєї цвіт
Завжди в душі мені світився.
І у далекій стороні
В робочих буднях до утоми
Давали сили ті вогні,
Які горіли в отчім домі.
Але я вірив, що вернусь
На тихоплинні води Бугу.
І не одну дзвінку весну
Зустріну в радості із другом.
Пройшло немало довгих літ.
Іду знайомими стежками.
І навіть серце не болить
– Співає разом з солов’ями.
***
Давно всі сплять. Затихли денні звуки.
Ніде у вікнах вогник не моргне.
А я записника беру у руки...
Чого ти, пісня, вибрала мене?
Чому за північ стукаєш у двері,
Не підеш далі, хвіртку не минеш?
У мене й так оголені всі нерви...
Чого ти, пісня, вибрала мене?
Я пам’ятаю, як навчала мати:
„Хоча обличчя в совісті й сумне –
Живи, щоб правду не могли приспати”...
Чого ти, пісня, вибрала мене?
З тих пір, як стали друзями з тобою,
Від тебе не сховаюся ніде.
Разом йдемо за плугом і до бою...
Чого ти, пісня, вибрала мене?
Сто раз тебе був ладен проклинати,
Але допоки голос не засне,
Я з радістю приймаю тебе в хату...
Чого ти, пісня, вибрала мене?
Баба Ганна
Все життя у полі працювала
За тяжкі криваві трудодні.
А ночами шила, мила, прала
І борщі готовила пісні.
Бог не дав ні мужа, ні дитинки,
Тільки повну хату самоти.
Рушники весільні сплять у скрині,
Позирають із кутків святі.
Заробила пенсію в держави
– Двадцять сім карбованців дали.
Але ночі довшими не стали,
Не зійшли з долоней мозолі.
Заметіль із гусячого пір’я
На подвір’ї круглий рік мете.
Гори подушок диван укрили,
Всяка квіточка на них цвіте.
І не раз, уткнувшись головою,
Щедро поливала їх слізьми.
Того й радують яскравою красою
Маки і жар-птиці неземні.
То в сусідів порала худобу,
То полола влітку буряки...
Вже життя зігнуло так додолу,
Що й не подивитись на зірки.
Вузлика „на смерть” собі зібрала,
Проглядає і провітрює щодень.
Хоче, щоб скоріш її забрала,
А вона забула і не йде.
***
Кохана!
Ти так пахнеш весняним дощем,
Як мамині руки хлібом.
Твій голос –
То голос моєї матері,
Що і досі Мене заколисує.
І люблю я тебе
Так,
Як маму свою.
А ніжніше за маму
Любити не можна.
27.08.2010
|