Галина Глодзь, вірші. 27.09.2011 р.
***
Поглянь: вона танцює під дощем.
Ступає по вогнях чужою міста,
Кладе долоньку на твоє плече.
Така прозора, що аж надто чиста.
Вона вже не боїться самоти
І біль у серні може не таїти.
Навіщо їй зірки, коли є ти
І падають з небес зимові квіти?
Наївна і довірлива така.
Але й вона колись чужою стане.
Ти вчора уночі її спіткав
І обігрів руками, мов кохану.
Привів на кухню, чаєм напоїв –
Ніхто не бачив цю твою примару.
Вона всю ніч сиділа у вікні,
А ти до ранку грав їй на гітарі.
Співав про те, то навкруги зима.
Що плач стиха і замерзає тіло...
Поглянув в гору - а її нема,
Кудись, неначе птиця, полетіла.
І я сьомим! бачила її
У небі, десь між хмарами... Далеко.
Їй згадувалися пісні твої,
І це було занадто дико й легко.
Про те казала, що тепер - твоя,
І вже не певна, чи до зір дістане...
Ти знаєш, а вона ж така, як я:
Від слів болюча і від щастя - п'яна.
***
Плаче дощ за вікном, наче теж за тобою сумує.
Може, в нього позичити сліз, бо своїх десь нема.
І не віриться якось у те, що це лютий лютує,
Що гуляє під вікнами біла красуня зима.
Ти не прийдеш сюди, не обнімеш і не поцілуєш.
Це ж так просто - не прийдеш, і навіть чекати дарма.
Я не можу повірити в те, що це лютий лютує
І що плаче дощами прозора холодна зима.
Місяць - лицар сміливий - у мідній виблискує збруї
І зорю золотисту промінням ясним обійма.
Це не лютий під вікнами дико кричить і лютує –
Це над чимось ненашим і нашим ридає зима.
***
Це все-таки дурня - шість днів без тебе,
Коли нарешті почалась весна,
Коли блакитне, наче джинси, небо
І голова по-справжньому ясна.
На сотню кілометрів відстань. Звуки
Не долетять - лиш горло заболить.
Кричу в думках. Безвихідь. Ця розлука
На цілий тиждень - то уже не мить.
А за вікном весна - така хороша,
Ще зовсім юна, чиста і проста.
Постукає у двері листоноша
І, може, принесе тобі листа.
Там слів не буде - їх занадто мало,
Та й загориться від думок папір,
А буде все, чого я не сказала
І вже, напевно, не скажу, повір.
***
Цілунок. Губи сині від морозу.
Холодне хворе сонце на рожен
Хтось насадив. Чи це на ніч заноситься?
Скажи, то, може, трішки підождем.
Сьогодні вдвох, а завтра буде відчай.
У морі смутку - крапля-дві добра.
Годинник миті до розлуки лічить:
Тобі додому, та й мені пора.
Долоні ніжно зігрівають тіло.
Обійми, очі, запах цигарок...
Можливо, ми такого не хотіли,
Та дощ замовк і вечір не промок.
А ранок принесе таку замрію...
У понеділок стрінемось, живи!
Дощинки попросилися під вії -
Іду, не підіймаю голови.
Четвер. Холодний вечір. Теплі пальці.
Неначе кров пролита, небокрай.
Ти знаєш, і таке колись трапляється...
До понеділка, сонечко! Бувай...
***
Думки, як ртуть,
І біль, і щем.
Нас там не ждуть,
Куди ми йдем.
Нас кличуть ті,
Кого нема.
Такі святі,
Немов зима.
Роса, роса,
Останній сніг;
Всі небеса –
Душі до ніг.
Це - за любов,
А це - за плач.
Холодна кров,
Пусте "пробач", -
Думки, як біль,
А все ж до дна.
На сто стихій
Любов одна.
Поглянь углиб:
Не просто ж так
Круг серця німб,
Як віщий знак.
Мабуть, вікно
Кудись у рай.
Забуте сном
Просте "прощай".
Вже не болить
І не пече.
В останню мить
Через плече
Закину звук,
Хоча й не твій.
Не дотик рук,
А ласка мрій.
Лише печаль,
Немов на дні:
Розбий цю даль,
Заграй мені...
|