Галина Глодзь, вірші. 25.10.2011 р.
***
Світ, наче вицвіла фотографія...
В серці живе відчуття іще,
Нібито я мимохіть потрапила
У задзеркалля твоїх очей.
Падаю, навіть якщо не хочеться,
У темно-карий, холодний біль.
Певно, занадто великі почесті
Віддані мною були тобі.
Спогади всі, як один, полатані,
Ніби графіті у голові,
Або стіна за трьома плакатами.
Сум наступає на п'яти -
Вечір на плечі лягає лапами,
Сумніви дикі кидає ниць.
Тільки якась нікудишня графіка
З іншого боку твоїх зіниць.
***
Ти ламаєш мої пальці
На тонесенькі промінці,
Хочеш змусити покаятись
За усе, що в душі оцій.
Зупиняєш сумний погляд
На очах моїх - аж до дна.
Це нагадує мені долю,
Що не знає, чия вона.
Прохолоду із рук струшуєш,
Наче тільки з дощу зайшов.
Ти смієшся мені в душу,
Десь туди, де печаль і кров.
Заливаєш мене світлом,
Доки серце не защемить.
Я учусь тебе не любити
І розучуюся - в ту ж мить.
***
Ты запрокидываешь голову
Затем, что ты гордец и враль...
М. Цвєтаєва
Якби твоє волосся було довгим, як ніч,
Воно б тихо ковзнуло по шиї,
Нагадавши душі божевільний клич
Сонця, яке не гріє;
Воно б сколихнуло душу, запахом морських хвиль
Повіяло б на мить від нього.
Якби ти міг стати рідним, наче біль,
Якби ти був тим, для кого
Варто вчити напам'ять рядки
І говорити про віру.
Якби твої руки були схожі до тієї руки,
Що мені кожен подих міряє,
Якби вони були легшими за крило,
Я б любила їх і леліяла
Те все, що між нами ще не розцвіло,
Що живе під твоїми віями.
Так! Якби твої вії були, як тінь, -
Довгими і невинно-ніжними, -
Я б викрадала їх із найдальших глибин,
Я б навіть у смерті для них вижила.
Але ти закидаєш голову, погляд летить удаль,
Комусь іншому про щось розказує...
Думаєш, мені хоч трішечки цього жаль?
Ні, це - просто була фантазія.
***
Просто сидіти, прислухатися до металу,
Придуманого кимось –
Не мною. І згадувати, як літала,
Коли ще були крила.
Іти по слідах і збирати квіти,
Які вітер губить,
А потім - жити і радіти,
Щоб аж боліли губи.
Дивитися крізь вікно в кімнату, де схожа
На мене людина
Теж слухає музику, вдаючи, що не може
Глянути на годинник,
Бо з нього вилізе майбутнє і скаже:
"Ще надто довго."
Просто закохуватися в небо, майже
Вірячи в Бога.
Відчувати музику, що сумно
Крізь груди ллється,
І слухати, слухати, як рвуться струни
Гітар і серця.
***
Прозорі нотки падають, мов град, -
Це просто музика, і ти у неї віриш.
Від того, що нема шляхів назад,
Від того, що усе аж надто сіре,
Від того, що у тисячах проблем
Нема нікого, хто подав би руку.
Ти віриш в те, що ми кудись зайдем
І в музику, яка на грані слуху.
Ти віриш в душу, вільну і легку,
Яка живе, немов пересторога
Твоєму болю. Подивись навкруг:
Це просто небо - ти кричиш до нього.
То музика, лишень, дорожча за житія,
Не вивчена напам'ять, досі плаче.
І ти чекаєш неземних звитяг
І віриш, що усе ще буде краще.
|