Галина Глодзь, вірші. 18.10.2011 р.
***
Дірка в мріях заліплена вірою –
Все, що діється, тільки на краще.
Я чужого обличчя не міряла.
Але свого, мабуть, не знайшла ще.
І тиняюся поміж полицями,
На яких залишилися маски.
Хтось невпевнено пальчиком тикне –
Може, когось шукає із казки?
А мені і себе поки вистачить.
Ну, можливо, ще музи і брата,
Щоб довіритись доброму, чистому...
Може, друга, та де його взяти?
Ми ж із музами сваримось, миримось.
Як з людьми майже: знову і знову.
"Довіряти" - не схоже на "вірити",
Та я більше боюсь цього слова.
***
Разом з кров'ю в жилах час тече.
Він такий п'янкий, солодкий, темний...
І не можна відвести очей:
Чорні краплі падають на землю.
Зареальні, щоб забути їх,
Таємні й водночас - аж надто чисті.
Біль жаданий викишкає сміх,
Відчувати ж означає жиги.
Просто йти, неначе в перший раз,
І вдихати небо крізь пилюку...
Чорний-чорний, наче ворон, час
Без упину капає на руки.
***
Дерев'яне намисто,
Золоті заокруглені мушлі...
І рука, мов навмисно,
Щоб ловити погублені душі –
Чи у небі, чи в житі,
Чи між спів, у яких ти говориш.
І повітря, щоб жити.
І душа, щоб співати про зорі.
І любов, щоб ридати.
Не вслухаючись в те, що нам кажуть.
Поки ранок патлатий
Мовчки мушлі збирає на пляжі.
Біль, щоб бути пречистим.
І спокійне таке на зап’ястку
Дерев'яне намисто –
Щоб навчишся віриш в казку.
***
Слухаю тебе, лежачи на підлозі,
Аж хочеться втекти.
Нібито з небес, ніби дар Божий,
Одне слово – і ти.
Вслухаюся у тук, що вилетів кулею,
Що в'ється, мов дух.
Пелюстки своїх рук до неба притулюю
І назустріч іду.
Більше нічого нема, лиш ти і мелодія,
Лиш гітара - і ти.
Тоді була зима, тепер тільки в серці холодно,
Та йому не допомогти.
***
Вимикаю магнітофон і світло
І дивлюсь на світ одним оком:
А за вікнами таке літо!
А на серці чомусь так мокро...
За одним заплющмо друге,
Поринаючи в теплий вечір.
Вже стомилась шукані друга,
Котрий мас широкі плечі.
На придумувала фантазій,
Лиш поплакатися нікому.
Хочеться сказати: "На разі", -
Але крапка стоїть замість коми.
І, немов обрубана гілка,
Знову падаю в чужі руки:
А у того - в очах мілко,
А у того - запах розлуки...
Вимикаю світло і серце
І глушу той німий докір.
Тільки дивно, однак, все це:
Ніби й літо, а в очах - мокро.
На барабанній перетинці залишився звук
І всі слова,
Які хтось натхненно читав з моїх губ,
Білий день сховав.
Пробарабанена наскрізь вчорашнім дощем
Спить голова.
Їй навіть нітрохи не болять іще
Оці слова;
Але свідомість вже тремтіти взялись
Під серця стук
На барабанній перетинці зупинився час,
А може, - звук.
|