Галина Глодзь, вірші. 13.09.2011 р.
ТВОЯ РУКА
Сонце дарує силу землі,
Трави дарують ясність думкам.
Вже відбулися, ще не були...
Тихо на струни лягає рука.
Роси спадають з порваних віт,
Сонце кидає свої промінці,
Будячи з казки заплаканий світ...
Сила найбільша - в тоненькій руці.
Виходу більше нема - не шукай.
Навіть не шепіт, навіть не звук...
Темно-блакитним палав небокрай,
Доки не стрівся з пелюстками рук.
Сонце горіло, палило злегка –
Світ був не наш, він був зовсім нічий.
В синьому небі світилась рука
І промінці, що сковзали по ній.
***
Він тихо-тихо проходить повз,
Немов йому паралельно.
А в жилах грає гаряча кров,
І слухає серце трелі.
Душа пекельним вогнем горить,
Рветься у небо з ревом.
Якщо він спиниться хоч на мить –
Спалить усі дерева.
Усі - до гілки і до листка –
Слабше ж уже не вміє.
Це, певно, вдача його така –
Нестримна, немов стихія.
І губи стулені - хто він є? –
І квіти лягають спати.
Мені - моє, а йому - своє.
Навіщо слова і дати?
Навіщо числа чужих доріг,
Розкиданих по планетах?
Залишився непідробний сміх
І тонких думок тенета.
І йде він тихо, мов акробат,
Ступаючи по канату.
Нема дороги йому назад,
Та й часу нема вертатись.
Гарячі очі крадуть блакить -
Відразу темніє вечір.
Якщо він зміниться хоч на мить,
То небо впаде на плечі.
***
Я знаю безцільність обіцянок вічного щастя.
Що доля для неба? Йому, як завжди, все одно.
Співають джерела. Навряд чи пробитися вдасться
Крізь зовсім заросле чужими квітками вікно.
Краплини дощу на простягнутих в небо долонях,
Листи невідіслані - в серці бездонним вогнем.
Розкішних подушок не просять натомлені скроні,
Бо вже все одно ми сьогодні, мабуть, не заснем.
Простягнуті зорі у небі ясним покривалом
І місяць сумний посміхається, дивлячись вниз.
Дерева шепочуть, а світу, здасться, так мало!
Це душі навіки в прозорі тенета сплелись.
І тільки на голови зорі кидає нам небо,
І місяць всміхається сумно до нас звисока.
Не треба обітниць, і споминів навіть не треба –
Занадто коротка для вічності пам'ять людська.
***
Коли я обертаюся назад,
То знаю, що збрехати тут не вдасться.
Не бачити тебе сім днів підряд
І після цього думати про щастя..?
Зі спогадів стирається лице,
І вже до божевілля - кілька кроків.
До болю страшно уявляти це,
А я ж тебе не бачила сто років.
***
Кілометри тижнів і днів довжелезних,
Листи про кохання і вірші.
Останні надії ніколи не щезнуть,
Ти тільки повір в них сильніше.
Не треба усмішок і слів про майбутнє –
Мені не здружитися з ними.
Лишилися спогади каламутні
І профіль твій перед очима.
Та все буде добре, і - зовсім можливо –
Щось станеться трішки пізніше.
Обличчя із мрії - таке некрасиве! –
Листи без адреси і вірші.
|