Галина Глодзь, вірші. 11.10.2011 р.
***
Вже котрий вірш, присвячений тобі,
Вже котра пісня, схожа на примару.
...У темно-карі глянуть голубі,
І винно посміхнуться темно-карі.
А ці блакитні скажуть: "Не мовчи ж!
Кричи, шепчи, молись, кляни і згадуй,
Але не стій, як кожну мить стоїш,
І не доводь, що все давно позаду."
У цих блакитних буде майже плач,
І ти опустиш карі, заховаєш...
І буде тиха відповідь: "Пробач,
Ти ж знаєш і сама, що так буває,
Ти ж і сама ніяк не без вини... "
І голубі відчують, що програли.
На що тут сподівалися вони? –
Вчорашнього для майбуття замало.
Закінчиться розмова. Помовчиш,
Сховавши карі сонечка під вії.
...А потім буде чорнокрила ніч
І щось сліпе, що вже давно не гріє.
***
Глупа ніч, і ні сну, ні кави,
Тільки сиве проміння місяця.
Хтось замріяний і ласкавий
На ріжечку його повісився
І гойдається між зірками.
Ось така-от, мовляв, історія!
Пісня, виспівана напам'ять,
Щосекунди себе повторює.
Темне небо тече у жилах
І проміння тане між пальцями.
Ніч почула, та чи зрозуміла?
Що ж, цікаво, що далі станеться.
Зранку вже не помітять крові,
Що тече по рогах у місяця.
Ось така-от сумна історія.
Глупа ніч. Тільки зорі бісяться.
***
Сховаю душу у кишеню,
Піду по місту, мов чужа.
Відчую гостру сталь ножа
Босоніж у траві зеленій.
І прийде мить, і прийде день,
І прийде ця блакитна мрія,
Що затріпоче, заніміє,
Зі свистом вирветься з легень.
Я випущу її на волю –
Нехай всміхається мені –
Й піду за поглядом стерні,
Немов по вижатому полю.
***
Дівчина у кросівках, схожа на божевільну,
Намотує крос по місту під весняним дощем.
Її б зрозуміла бруківка, теж по-своєму стильна.
Але води багато - вона і там тече.
Її б зрозуміли метри телефонного дроту
Чи й просто слухавка синя, яка поєднує двох.
Але вона, якщо чесно, й сама не знає достоту
Номера телефону, яким користується Бог.
Її б зрозуміли древні у туніках, сарі, тогах,
Німфи мокроволосі, що випромінюють шарм...
Та, як-не-як, безглуздо просити спасіння в того,
Хто сам був би радий кинути тебе на поталу вовкам.
Її зрозумів би кожен, хто ще має сумління
Гляну в очі небу - хоч би й через плече.
Дівчина у кросівках, майже не божевільна,
Розуміє бруківку і те, що по ній тече.
***
Ніч утікає з дому: в широких реперських штанях.
З сережкою в лівім вусі й кастетами на руках.
Вже майже перша. Боже! Кажу тобі „на добраніч”,
Знімаю з неба й вкладаю під вухо Чумацький Шлях.
Поїзд, мов божевільний, невпинно, летить на Київ.
Між нами все більше метрів, вивалянин у пил.
Якийсь вусатий прадядько зорі шваброю мис.
І проганяє з неба ангелів, що без крил.
Піч, поки мала силу, трішечки з ним боролась;
Зараз візьмемо каву, сядемо край вікна
І слухатимемо двох, як утікає поїзд.
Тебе надовго лишивши в позавчорашніх снах.
|