Леонід Дудар, вірші. 21.10.2010 р.
Вогонь пам’яті
Обеліски стоять... Обеліски...
А над ними летять журавлі.
Ми прийшли поклонитися низько
Тим, хто мир відстояв на землі.
Пом'янемо усіх поіменно,
Хто у грізній кривавій борні
У боях ніс Вітчизни знамена,
Хто горів у сталевій броні.
Тих, хто був у військових погонах,
Це - солдат, старшина, генерал,
Хто на наших священних кордонах
Прийняв першим на себе удар!
Хто в лісах, по стежках болотистих
Нищив ворога, смертю поліг,
Хто в повітрі таранив фашиста
І простори морський беріг.
Брав міста, і висоти, і кручі,
Бій... Атака... Полеглих сліди,
Хто вмирав десь за дротом колючим
І просив лиш одного: «Води...».
День цей радістю й смутком горнувся,
Непогасний вогонь пломенів.
Підійшла тут старенька бабуся,
Не діждалась із фронту синів.
Сивочолі стоять ветерани,
Скільки друзів в боях полягло...
І болять незагоєні рани,
У скорботі і місто, й село.
Школярі і солдат у відпустці
Кладуть квіти на гранітну плиту,
Кладуть ті, що приїхали в гості,
Й наречена в весільнім вінку.
Всі прийшли поклонитися низько
Без об'яв, мікрофонів, прикрас...
Обеліски стоять... Обеліски...
Вогонь пам'яті, ні, не погас!
Ветерану війни
Вісімдесяте відтьохкало літо,
І на скронях біліють сніги.
Вже, звичайно, чимало прожито,
І на все вистачало снаги.
Довелося і мерзнуть в окопах,
Побувати на різних фронтах,
Виживати й пройти пів - Європи,
Щоб волошку зірвати в житах.
Як пройшов ті вогненні дороги,
Як вернувся додому живим,
Зустрічав радо День Перемоги,
Молодим тоді був, молодим...
В мирний час йшов шляхами важкими,
Були радість і віра свята,
Досі в пам'яті побратими
Й безіменна ота висота...
Хай вам сняться розсідлані коні,
Квітнуть трави у вашім саду.
І хай яблука спіють червоні
Й п'ється чарка в солодкім меду!
Достигають хліба
Достигають хліба... А по стежці,
До якої з дитинства вже звик,
Після зміни на шахті вугільній
Йде у рідне село трудівник.
Скільки весен уже відшуміло,
Скільки сходжено в шахті чобіт,
Знає добре гірницьке він діло
І тримає по совісті звіт...
Сивина вже торкнулася скроні,
Дідусем вже внучата зовуть,
Мчать літа, як сполохані коні,
Вже й сини естафету несуть...
Так щодня... Йде додому він пішки,
Хоч і зміна важкою була...
А в руках з поля маки, волошки,
Нині свято Петра і Павла...
Пахне літо і медом, і сіном,
Грають квіти, як мамин рушник,
Достигають хліба... Після зміни
Йде у рідне село трудівник.
Дружині
Зачарувала ти мене давно,
У ті роки далекі шістдесяті...
Усе дивлюся вслід тобі в вікно,
Як йдеш ти на роботу, мов на свято.
Уже ти бабця... В тебе все діла.
Роки біжать по мосту калиновім,
А я в душі вишукую слова,
Щоб пломеніли почуттям любові.
Ще сонях твого літа не одцвів,
І ще дзвенить струна дзвінкоголоссям,
До тебе почуття не розгубив,
Надіюсь, що тобі це не здалося.
Нехай вітри осінні не спішать,
Нехай відчуєш теплий запах літа,
Тоді по-справжньому ми можемо кохать,
Коли любов взаємністю зігріта!
|