Леонід Парфентійович Дудар
Дудар Леонід Парфентійович народився 1 грудня 1941 року в с. Плискові Погрибищенського р-ну Вінницької області в сім’ї селянина. Після служби в армії поступив до Вінницького педінституту (філологічний факультет). Навчання продовжив у Луцькому державному педінституті, який закінчив у 1970 році. Був редактором стінних газет „Транспортник”, „Сонячний камінь” (шахта №4 „Нововолинська”).
З дитинства закоханий у поезію. Вірші, статті-роздуми, нариси про людей праці, замальовки, етюди друкувались в часописах „Робітничий голос”, „Наше місто”, в обласних газетах „Волинь”, „Справедливість”.
Вогонь пам’яті
Обеліски стоять… Обеліски…
А над ними летять журавлі.
Ми прийшли поклонитися низько
Тим, хто мир відстояв на землі.
Пом’янемо усіх поіменно,
Хто у грізній кривавій борні
У боях ніс Вітчизни знамена,
Хто горів у сталевій броні.
Тих, хто був у військових погонах,
Це – солдат, старшина, генерал,
Хто на наших священних кордонах
Взяв на себе найперший удар!
Брав міста, і висоти, і кручі,
Бій… Атака… Полеглих сліди,
Хто вмирав десь за дротом колючим
І просив лиш одного: „Води…”.
День цей радістю й смутком горнувся,
Непогасний вогонь пломенів.
Підійшла тут старенька бабуся,
Не діждалась із фронту синів.
Сивочолі стоять ветерани,
Скільки друзів в боях полягло…
І болять незагоєні рани,
У скорботі і місто, й село.
Всі прийшли поклонитися низько
Без об’яв, мікрофонів, прикрас…
Обеліски стоять…Обеліски…
Вогонь пам’яті, ні, не погас!
Достигають хліба
Достигають хліба… А по стежці,
До якої з дитинства вже звик,
Після зміни на шахті вугільній
Йде у рідне село трудівник.
Скільки весен уже відшуміло,
Скільки сходжено в шахті чобіт,
Знає добре гірницьке він діло
І тримає по совісті звіт…
Сивина вже торкнулася скроні,
Дідусем вже внучата зовуть,
Мчать літа, як сполохані коні,
Вже й сини естафету несуть…
Так щодня… Йде додому він пішки,
Хоч і зміна важкою була…
А в руках з поля маки, волошки,
Нині свято Петра і Павла…
Пахне літо і медом, і сіном,
Грають квіти, як мамин рушник,
Достигають хліба… Після зміни
Йде у рідне село трудівник.
Дружині
Зачарувала ти мене давно,
У ті роки далекі шістдесяті…
Усе дивлюся вслід тобі в вікно,
Як йдеш ти на роботу, мов на свято.
Уже ти бабця… В тебе все діла.
Роки біжать по мосту калиновім,
А я в душі вишукую слова,
Щоб пломеніли почуттям любові.
Ще сонях твого літа не одцвів,
І ще дзвенить струна дзвінкоголоссям,
До тебе почуття не розгубив,
Надіюсь, що й тобі це не вдалося.
Нехай вітри осінні не спішать,
Нехай відчуєш теплий запах літа,
Тоді по-справжньому ми зможемо кохать,
Коли любов взаємністю зігріта!
5.09.2010
|