Валентина Чайковська, вірші. 6.08.2011 р.
ЛЬВОВУ
Невже насправді щось душа відчула,
Забила в дзвони трепетних надій?
Високий Замок... Сню. Хіба забула
Безпечність юні у вінку подій?
Сягає неба вежа-домінанта —
Оздоба вулиць, пам'ятник краси.
А сивий дух добродія Корнякта
Вартує, наче лицар, львівські сни.
Завмерла музика в архітектурі.
Чомусь забракло в серці раптом слів.
Либонь здалось мені, чи леви хмурі
Прокинулись з гранітно-сивих снів.
І вітер лагідний їм гриви чеше,
І щось у левах тих таке близьке!
Немов побачення студентське перше –
Невинне, чисте, свіже і легке.
ЦІЛУНОК
Не морщ чола свого, коханий,
Всміхнись очима незабудок.
Чомусь плюскоче в них незнаний
І теплий, і таємний смуток.
Оддам рожевих мальв принаду
Тобі, соколику мій любий,
Жоржин яскравих серенаду –
Цілунком знайденої згуби.
Щоб спалах наших вуст і серця,
Довершив душ святе єднання.
Заглянь в очей моїх озерця –
Чи бачиш там вогонь кохання?
ЩАСТЯ
Пірнаю в сон із небайдужих буднів,
Куштую ніч, немов вино, на смак.
Зоставлю, любий, за порогом сумнів,
На щастя поряд покладу п'ятак.
Щоб повернутись знову в світ фонтанів,
Де всі чуття - то сонця акварель.
І сум, і радість, зрада і кохання.
На струнах серця грає менестрель.
Біжить сльоза перлиною по руті,
Немає вже в минуле вороття,
І невтямки чомусь буває людям,
Що щастя - це не знати майбуття.
ОНУКОВІ
(Андрійку)
Заглянула в очей глибінь безмірну,
Побачила я в них саму себе...
Тремтить щось в серденьку чудово-дивне
І тепла хвиля плине до небес.
Ти так підріс! І ласки уникаєш,
В очах кмітливих потаємний блиск,
Програми, файли... Казки не розкажеш,
Нове щось віддзеркалює твій диск.
Навчуся обнімати без обіймів,
Лиш погляд ясний, наче сонця схід,
А віченьки - такі безмежно рідні!
Мужніють, хлопчику, твій стан, твій світ.
МАТЕРИНСЬКЕ
Зворушливо крутиться дум веретено,
І я вже не знаю, чи плач в нім, чи спів...
Щось тьохкає в серденьку ніжно і щемно –
Лілейної пісні небесний мотив.
І ллється, мій синку, тепло материнське,
Страждає в розлуці, хвилюється синь.
Все довша подій і доріг світла низка –
Сягаєш давно вже орлом в височінь.
І радість з печаллю в єдиних обіймах:
Чуття материнські від віку святі!
Віддати кровинку назавше (постійно) –
Прекрасній і юній дружині твоїй.
Тріпоче пелюстками дивна лілея –
У грудях безмежно яскраве чуття...
Нездатна, коханий, зі слова камея
Цей плин відтворити. У нім - сенс життя.
ПЕРЛИ СЛІВ
Наче перли співучії слів
Вмить розсипав рясний зореграй.
Тріпотить дух і рветься зі снів
В світ дитинства, в ромашковий рай.
Десь цибатий лелека сумний
В незабудках лікує крило...
Хтось тихенько шепоче: "Мерщій
Виздоровлюй!" А з Неба - тепло.
КОМУ ДО ВПОДОБИ - СУДІТЬ
Чи насправді ми всі незалежні?
Власним шляхом струмочок дзюрчить,
Та його береги протилежні
Доля часом поєднує вмить.
Українські духмяні світанки,
Наче перли в душі виграють.
Так прекрасні в Ізраїлі ранки –
Тільки липи в дворі не цвітуть...
І схиляюсь в глибокій пошані
До землі, що Святою речуть.
Тут проміння душі на світанні,
Наче сонце, освітлює путь.
А над нами є Вищая Сила.
Світлом величі скорений світ.
Наче горлиця та сизокрила
Рветься в небо мій дух, у політ.
Зберігаю у серці блаженно
Кожну мить із засніжених днів.
В думи квіттям вплітаю щоденно
Розмаїття шевченківських слів.
Тільки жити належить прийдешнім.
А кому до вподоби - судіть.
На піщаному ґрунті тутешнім
Дім у сяєві сонця стоїть.
ЖОВТНЕВЕ
Розкидала по світу нас доля,
Наче вітер насіння кульбаб.
Всі ми Вищій підкорені Волі,
Кожен з нас і господар, і раб.
В серденьку моїм Жовтневе
Ясочкою ніжною завмерло,
Зоряними спогадами світлими,
Піснями матусиними рідними.
І волинські гаї світанкові
В сни приходять у шатах обнов,
І сплітаю гірлянди любові
Краю чистих озер і дібров.
В синій далі зникає Жовтневе,
Наче з квіття ранкова роса.
Тішить спогади юність рожева,
І застигла кришталем сльоза...
В серденьку моїм Жовтневе
Ясочкою ніжною завмерло,
Зоряними спогадами світлими,
Піснями матусиними рідними.
ЧИ ПРИЙДЕ?
Чи прийдешнє відкрилось мені?
Світло пестить, мов ненька дитятко.
Тільки іноді в мареві-сні
Щось незнане скуштую з горнятка...
Чи прийде ще колись в мої сни
Мальв чарівних рожеве диво?
І побачу в тих снах восени
Я калиноньки грона грайливі?
Чи огорне серпневий туман
Плечі ласкою ще на світанні,
І всміхнеться колоссями лан?
- В нім сльозу я згубила останню.
СПАЛЕНІЛА МИТЬ
Спаленіла мить, мов хтось розкинув
На заграву море пелюсток.
Невтямки збагнути гру цю дивну:
Анемони, шал очей, місток...
І чомусь здається неможливим –
Перекласти погляд на слова.
Лиш тріпоче серденько бурхливо –
Надмір вражень! Десь кричить сова.
СВІТ
(щось філософське, навіяне при читанні стародавньокитайської мудрості)
Насправді світ, немов яйце в гніздечку.
Де Інь та Ян пов'язані повік.
Там плин гармоній гасить суперечку,
В одній шкарлупі - дня та ночі біг.
Земля і Небо... Щось бентежне - спокій,
В овалі дум - матерія пізнань
І мить торкання... Зміст у тім глибокий:
ВОНА та ВІН, і шлях до спільних знань.
І сяйво Місяця в яйці, і Сонце.
Вода з Вогнем там разом і навпіл.
Проклюне в Космос пташеня віконце –
Чумацький Шлях накриє щедро стіл.
ЩОСЬ БЕЗМЕЖНО ЯСНЕ І ХОРОШЕ
Ніч минула у роздумах-згадках...
Сум вщухає, мов вітер стрімкий,
Що пірнув в очерет, і загадка:
Хто приборкав той подих терпкий?
За вікном заспівала пташина,
Стало солодко-любо мені.
Лиш скотилась сльоза-горошина,
Впала росами десь вдалині.
Там де серпень в зеленій сутані,
Весь в полоні незвіданих див,
Співом птахів вінчає тумани
Із щедротами радісних нив.
Щось безмежно ясне і хороше
Переповнило душу теплом.
Янголятко невинне босе
Ніжно серця торкнулось крилом.
|