Валентина Чайковська, вірші. 5.09.2013 р.
ТРЕМТІЛО СЕРЦЕ ПЕРЕД ПОЛОТНОМ
Здавалось ніби зойк душі бентежний
Зірвався з вуст і ліг на полотно,
А хтось байдужий, злий, необережний –
Топтав і нівечив живе рядно...
Чи може в гострих пазурах шуліки
Від болю сиза птаха розтопилась?
Чи то від жалю зсохлись гойні ріки?
І так тремтіло серце, так журилось.
РОЗЧАРУВАННЯ
Немов окропом шпарить дух амбіцій!
Зневіра, біль... впадає в жаль Парнас...
Всихає шана, ніби кущ форзіцій
В пустелі без води в спекотний час.
О, люди, люди! Як німотно гірко!
Кебета - дар, та в ній отрута є.
Талант та гідність - крил біленьких двійко -
До Неба міст митець з красот снує.
Коли ж душа з погорд плете образу,
Вбачає в славі зверхність над людьми –
Отрути крапля діє вмить, одразу –
І губить душу з швидкістю чуми.
А витвір рук і розуму чудовий:
У фарбах, в слові, в мармурі, в піснях –
Несе таємне зло, як той вінок терновий,
Що зовні весь в красі, зсередини - в голках.
ХОЧ КРИЧИ
Всі в жарівках вогники зухвалі –
Не замінять разом полум'я свічі,
Ні одне стрімке й драстичне ралі –
З табуном коней не схоже, хоч кричи...
Боже любий! Знаю достеменно:
У вогні живому - ясна сонця суть!
Мов мустанги, мчать думки шалено,
І не втримать на припоні, не припнуть.
Лиш заграва щось гаптує в гривах
Хто ж бо зна напевно: дійсність це чи сон?
В спеку ратує за "справжнє" злива –
"Ілюзорне все!" - перечить анемон.
NN
Навіщо пестиш ревно вади
На ниві заздрісних думок?
Від кого серце вбрав у лати?
Навкіл весна, біжить струмок.
Розпука від чужих досягнень,
Що досі в грудях так пекла,
Лежить за ребрами, мов камінь.
Спаде, розбившись в друзки скла!
Мов вишні квіт, чи абрикоси,
Загляне в душу защемить,
Скупаєш дух, ступивши в роси:
"Заходьте! Прошу!" Світла мить!
І щось чуже, (насправді ж - власне),
Запалить радості вогні:
І задзвенить весняне й красне –
А ти, мов птах у вишині,
Що вирвався з тіснини льоху –
Ширяєш, тішишся, летиш,
І сам щасливий з того кроку,
І чуєш, як росте спориш.
|