Валентина Чайковська, вірші. 2.05.2013 р.
НЕ ЗАБУЛА
Не забула ні хати, ні теплого припічка досі,
Там бабуся не раз викладала із печі коржі,
І обпікши кропивою ніженьки білії босі
Бродить згадка по полю, шукає ознак на межі.
Заросла бур'янами стежина до рідної хати,
До криниченьки тої, де фея відлуння жила.
Та не можна для духу залізні поставити грати,
Пам'ять - човен крізь Час. І торкаюсь легенько весла...
Покосились ворота, ніхто не латає вже стріху,
Лиш когось виглядає криничний сумний журавель,
Тільки серце моє у ребрі проробивши проріху,
Піднялося у вись: там немає ні меж, ані стель.
ПЕРЛИ СЛІВ
Наче перли співучії слів
Вмить розсипав рясний зореграй.
Тріпотить дух і рветься зі снів
В світ дитинства, в ромашковий рай.
Десь цибатий лелека сумний
В незабудках лікує крило...
Хтось тихенько шепоче: "Мерщій
Виздоровлюй!" А з Неба - тепло.
СВЯТА ПОТРЕБА
Солодкі хвилі в ріднім лоні,
В них сіль і щось п'янке до сліз –
Потік дарунків із валіз,
Тремтять: сльоза, душа, долоні.
І лине щось, аж терпне мить
Від ласки серця та обіймів –
В них вища щирість побратимів,
Де радість в жилах стугонить.
І десь суворий пращур в небі
Всміхнеться тихо сам собі,
І дуб рясний шепне сові:
"В єднанні тім - свята потреба!"
ЛЬВОВУ
Невже насправді щось душа відчула,
Забила в дзвони трепетних надій?
Високий Замок... Сню. Хіба забула
Безпечність юні у вінку подій?
Сягає неба вежа-домінанта –
Оздоба вулиць, пам'ятник краси.
А сивий дух добродія Корнякта
Вартує, наче лицар, львівські сни.
Завмерла музика в архітектурі.
Чомусь забракло в серці раптом слів.
Либонь здалось мені, чи леви хмурі
Прокинулись з гранітно-сивих снів.
І вітер лагідний їм гриви чеше,
І щось у левах тих таке близьке,
Немов побачення студентське перше –
Невинне, чисте, свіже і легке.
|