Валентина Чайковська, вірші. 26.09.2013 р.
КРАСА Й ЖУРБА
Тремтить безмірна вись в чутті тривкому...
Чи є в нім щось від листячка на дубі?
(Зріднилося з корінням в вічнім шлюбі),
І знає кожну крапку, прочерк, кому
В сонеті осені - завжди живому.
Така насиченість тонів у фарбах –
Багрець і гідність! Боже любий!
Чи сонця промінь так голубить,
І шле душі послання в листях-ватрах?
Краса й журба - високе дум крилатих.
НЕМОВ НЕВИКОШЕНЕ ПОЛЕ
Душа, немов не викошене поле,
Де материнка горнеться до ніг,
Любисток манить безліччю доріг...
Яку обрати? Дай лиш натяк, Доле.
Падіння - злет... Чуття такі несхожі,
(Ростуть, як мак, чебрець, чортополох...)
Хтось мислить мов філософ, хтось, як лох,
Не тішить шаною життя погоже.
Вінчають роси квіття на світанні,
Чи може дум глибоких конденсат?
Для них немає, не існує ґрат –
Злітають в небо зграйкою чеканів.
ЗА ЧУЖІ ГАРАЗДИ
"На тобі, небоже, що мені негоже"...
Ліпше б теплий погляд, в нім - Ярила блиск.
В'яне слово-квітка без душі, мій друже.
Чи ж гірська лаванда знає, що то зиск?
Чи лебідка в небі може скласти крильця
Без живої туги... каменем униз?
Чом же Час у русі, Боже, не спинився?
Тільки схлип та вітер, затремтіла вись.
Пестить погляд сойку, сум згасає, терпне.
У пташинім співі - щирості без меж!
Входить нишком в серце світле, не буденне –
Хай в нещиру душу завітає теж!
Менестрель-кульбаба заспіває гойно:
"Всі ви браття, люди - вірте в світлу мить.
Я для вас, кохані, в дар послала щойно
Парашути щастя!" Серденько тремтить...
Стане любо-любо, зникне хтива заздрість,
Що в чиємусь серці залягла на дно –
Геть її прогонять дум кришталь та радість
За чужі гаразди! Вірю в це давно.
МОЖЛИВО?
Вирує в душах спільне щось із морем,
Що котить стало повних вод блакить:
В чуттях - тремке, із суші - неозоре,
Плюскоче й шириться по снах століть.
Так часом хвилі: лагідні й шалені,
Зродившись враз у серденьку чуттям,
Несуть комусь у щирім одкровенні –
Кохання вість, що сповнена життям!
В невпиннім танці котяться одвіку –
Збивають в пишну піну мить снаги.
Ще більш, як зорі, непідвладні ліку –
І до знемоги пестять береги...
Ген-ген на яхтах вітер пне вітрила,
Несе на хвилях білу суть думок –
Летить вона удалеч легкокрила,
Можливо, в русі тім - до Неба крок?
|