Валентина Чайковська, вірші. 25.10.2013 р.
ДОЩ ПІСЛЯ ВІЙНИ
Гульвіса-вітер смикнув за мотузки,
Та й линув дощ із хмарок-лантухів,
Змочив маслинам в полі хакі-блузки:
Дерева з жалю - стали геть глухі.
А дощ стікав сльозою в дім-руїну,
Торкавсь прозорістю бентежних дум,
І чуло серденько і біль чаїну,
І гнів небес, і невимовний сум.
Волав уламком зірваний автобус –
Теракту, злості й жертв невинних знак,
На місці вибуху - біленький крокус...
А світ і досі бачить все не так.
СПРАГА
Так день єднає, й ділить навпіл спека:
На крапельки з чола, й нестерпну спрагу;
Так дзьобом у гніздечку десь лелека
Про негівську гостинність пише сагу.
Зелене віття древньої вербички
Звіряє думоньки свої Йордану;
В душі твоїй щось є од вишні-дички...
Чи гоять цівки вод розлуку-рану?
Ти чуєш спів? Це з Небом серце в згоді!
Чому ж в думках ти там де народився,
Де глечик бабці сушиться на плоті –
Із нього пив... та так і не напився?
Бо і вода, і молоко, (ще тепле),
Несли в собі життя і мить жадання,
Ввійшли у дух твій сяйвом з вищих щеплень,
Чи від себе самого є втікання?
Бентежать миті знахідок і згуби
Аж до мурашок по стовпцях хребетних...
Ви й досі з краєм нерозлучні, - й губи
Шепочуть вдалеч низки зичень ґречних.
Ширяєш ввись - відкритий, щирий, ясний,
Тут, на Святій землі, твоя наснага:
Єрусалим - тремкий, святий, прекрасний!!!
Чому ж, мій друже, палить груди спрага?
КРИХТА РАЮ
Вище й вище - до Єрусалиму!
Повнюсь чимось любим, що без меж,
Мов веселка з неба шле незримо
Дивну музику небесних веж.
Чуюсь так, якби родилась щойно,
Хтось могутній на руках несе,
Літепло, невимушене, гойно
Дивиться у душу. Бачить все!
Чи молилась? І сама не знаю.
Чи ставала на коліна? Певно, ні.
Просто в серці ясно. Крихта раю...
І відсутні думи всі брудні!
|