Валентина Чайковська, вірші. 15.08.2013 р.
НАВІЩО?
З вуст жадано-спраглих
Сміх злітав над полем,
Мов яскравий спалах –
Спільний на дві долі.
Ми були немудрі,
Мов маленькі діти:
Ти куйовдив кудрі,
Заплітав в них квіти.
Дні спливають в осінь,
Ще кують зозулі,
Щось дитяче й досі
В душах не поснуло.
Лиш ромашок шкода –
Хай ростуть на втіху!
Їх цнотлива врода
Добавляє віку.
Пестять очі, губи –
І без слів. Навіщо?
Все до болю любе –
Усміх - квіти віщі!
ДОНИНІ
Ширяє Жайвір Згадки полохливо
У ту найпершу зустріч навесні:
Гіркотний щем в очах пророчив зливу.
Зневіра? Зрада? Стислось щось в мені...
Таку печаль несла твоя валторна,
Що місяць впав в обійми темних хмар,
Гроза і блискавиця... непокора –
Немов той дощ відмив тебе від чар.
Лилось з твоїх очей в мої щось синє...
Поволі сум вщухав, яснів твій зір –
Відкрилось навстріч серденько, мов скриня,
Воно й тепер відкрите, ще з тих пір.
ВСЕ ІНШЕ МИНЕ
У лютого місяця норов суворий,
А я крізь морози шепчу: "Все дарма,
Ти, любий, з'явився на світ у цю пору,
Вже тільки тому, мені мила зима".
Я бачу красу в крижаних візерунках,
Долоні принишкли, зігрівшись в твоїх.
Що лютий? Завмер на своїм постерунку –
Для зради немає ніяких доріг.
Тріпоче сердечко... Зима, хуртовина.
Коханий, нам тепло - і це головне!
Посивіли скроні, а пісня все лине:
Святе лиш кохання - все інше мине.
|