Валентина Чайковська, вірші. 12.09.2013 р.
НА ХВИЛІ ЩИРОСТІ
Крадькома впливає в гай густий серпанок,
Мов спустилась з неба хмара велетенська –
Скільки див за нею вкрив митець-світанок?
Вся в таємних хвилях ледь біліє фреска.
Так бувають в людях і думки прикриті,
Як мовчань завіса в снах напівпрозорих –
Щось сплітають жваво на своїм санскриті,
Тільки дум не видно в душах неозорих...
Вже за мить, ще трішки... промінь-віра рине –
Прошепоче: "Годі! Скинь вуаль допіру!"
І спаде серпанок, в ковилі спочине,
Наскрізь геть просвітить серця недовіру.
Спалахнуть у росах ліхтарі живильні,
Розпростають квіти кольорові рюші –
Мовчуни суворі стануть більш прихильні,
Щось дитинне й чисте запрозорить душі.
Теплий плин довіри, наче сміх Ярила –
Сивину на фресці змиє хвиля щира,
Їй услід несеться пісня легкокрила,
Десь струною в зорях одізветься Ліра.
В ОДНІМ БАЖАННІ
Усе високе родиться із тліну.
Із зерня - в дерево, цей шлях незмінний:
В землі усіх родів шляхи сплелися,
В однім бажанні - знов злетіть у висі.
Через гріхи і біль, і плин страждання,
В нестерпних муках, пристрастях, зітханнях -
Росте душа, мов дерево по суті:
Як дуб, чи липа в цвіті самобутнім,
Чи піхта - кримської сосни небога?
Всі різні - тільки шлях один до Бога!
А там, вгорі... О, затуляйте лиця!
Росте назустріч, Світлом промениться:
Єдина Істина, Любов, Надія,
Що кожним серцем зверху володіє,
Шепоче віття (в зорях все!) земному:
"Ходи кохане., блудне... Час додому!"
Із Ночі - в День, із Мороку - до Світла,
Душа, мов Божа ясочка, розквітла –
І Вічне Сяйво посміхнеться з Неба,
Обійме щиро - в Нім душі потреба!
ЧИ МОЖЛИВО?
Чи шкарубнуть думи від роботи,
Наче сильні руки косаря,
Що ретельно з хистом воєводи
Косить трави, зійде ледь зоря?
Чи у думах хуртовина справжня,
(Ніби хтось вандалить сон могил)?
І болить душа всю ніч до рання –
Крізь ребро і дах летить щосил.
Чи можливо, щоб метелик думи
Променився радістю чужих?
І зникає сум душі без шуму –
І од щастя серденько дрижить.
КОШТОМ ВТРАТИ
Десь гуркоче розгнівана лава,
Що зродилась в пекельнім вогні,
Може, жах той привидівсь у сні?
Бо за що мають згинути трави?
І ця ружа - дарунок мені?
А вулкан набирає все силу –
Від людської жадоби і зла?
Якби ж тільки краса ця могла –
Затулила б від грішного пилу,
Пелюстками б себе роздала!
Вгамувала б собою напасті
В душах каїнів мовчки, без слів,
(В тих, що втратили честь й поготів),
Коштом втрати рожевого щастя -
Замінила б у цноту їх гнів.
|