Світлана Бусел-Костюк, вірші. 28.04.2011 р.
***
Протяглись телефонні дроти
Від мене аж туди, де ти.
Чом не хочуть вони розказати,
Як тебе на землі відшукати?
Як до тебе крізь бурі прийти,
Серед ночі тебе віднайти,
Доторкнутись легенько рукою
І сказати: "Будь завжди зі мною",
Та німі, безслівні дроти,
Мучусь я, і страждаєш ти.
***
Відчиняю вікно і дивлюсь в далечінь,
В мерехтіння зірок казкове...
Я до них полечу, аби там з висоти
Відшукати тебе на розмову.
Я тобі розкажу, як нелегко було
Крізь потоки каміння літати.
Як розбитій душі бракувало тепла,
Аби з попелу знов воскресати.
Але вірші мої лікували мене,
А ще спогади і сподівання.
Відчиняю вікно і дивлюсь в далечінь...
Вітер шепче про вічне кохання...
***
Як навчитись жити, як усі:
Не радіти вранішній росі,
Не вдихати пахощів весни
І не вірити в свої рожеві сни?
Як навчитись всім усе прощати,
Мрію й віру в серці затоптати,
Як байдужості відкрити душу?
Мабуть, я за всіх страждати мушу...
Мабуть, пізно вже себе міняти,
Пізно душу зболену ламати...
Але як їй хочеться тепла,
І щоб мрія дійсністю була...
***
Свічка пам'яті догорає
В чорнім мареві довгих ночей.
А в душі моїй оживає
Дивне сяйво твоїх очей...
Ми приречені на самотність,
Нам зустрітися не дано.
Підкрадається стиха осінь,
Сипле спогади у вікно...
***
На кладовищі наших почуттів
Немає квітів і нема хрестів.
Пожовклим листям стежку замело.
Людей тут, видно, довго не було.
Нога тут не ступала нічия,
Бо ти - не мій, і я вже не твоя.
Кохання розіп'ято в небесах –
Краплини крові падають на шлях.
Курличуть сумно в небі журавлі.
Все відлетіло - болі і жалі.
Все промайнуло. Але пам'ять в снах
Ще бродить по покинутих стежках...
***
Справжня любов... несправжня...
Такого в житті не буває.
Вона просто є у серці,
Або її зовсім немає.
***
Невже так легко ти себе міняєш
І принципи у когось позичаєш
(Мовляв, "життя одне, і слід спішити")?
А як же тим, хто поруч, далі жити?
А як же тим, хто знав тебе до цього,
Хто вірив і любив тебе одного –
Закрити очі й навмання іти
У прірву ту, в яку заходиш ти?
***
А за снігами десь весна спішить,
Вже пахощі її розносить вітер...
Чому ж душа моя уперто так мовчить,
Хто з неї почуття безжально витер?
Хто так її морозом закував,
Хто інеєм мої обсипав очі?..
Я ж так тебе любила (й ти це знав),
Що навіть ненавидіти не хочу.
|