Степан Борисюк, вірші. 3.05.2011 р.
***
Коли у серце смуток стукає
Чи сон солодкий наплива,
Я у минулих днях вишукую
Твої вуста, твої слова.
І, як дитина, знову каюся,
Жену від себе всі жалі,
І знов до тебе повертаюся,
Немов до весен — журавлі.
***
Горнусь
До своїх сподівань,
І райдужні роси
Лягають на вії.
Той, хто не звідав
Спраги чекань,
Буде лиш гостем
У мрії.
***
Яка увись краса
Веселкою знялася!
На пелюстках — роса,
Що сонця напилася.
Знадлива ця яса...
Весняний сад п'є трунок.
...Спиваю з уст твоїх
Цілунок...
***
Який сумний цей світ мені без тебе,
А ти крізь наші мрії молоді
Все відпливаєш, наче білий лебідь,
Пливеш у сизу далеч по воді.
Чекай, бо я згорю, як ватра пізня,
Зітри, прошу, мій смуток із чола.
Ще принесуть веселики нам пісню,
І припливе весна у два весла.
***
Тебе нема іще, немає,
Бо ти ще мрія, ще роса,
У серці ще цвітіння грає,
Та в нім вже тьохкає сльоза ...
Таємний біль, що душу крає,
Палких сердець не полиша.
Свою стежину прокладає
Моя любов у споришах.
***
Твої очі — два озерця наче,
Хвилею пливло волосся з пліч.
Оживає спомином побачень
Та далека білокрила ніч.
Нею ми вчаровані обоє,
Ми пливли у сяйві хуртовин,
Загасив давно їх часоплин,
Але й досі світло нам з тобою.
***
Твої зорі-очі на небосхилі знайду
Тихим зором, мрією чи журбою.
Радість твою привітаю, розраю біду,
Ти лиш в думках поклич — і я з тобою.
***
Втомилась ніч і склала чорні крила,
І сняться зорі їй, що ронять небеса,
Немовби сіються крізь сито чисто й біло —
Навпомацки їх ловить тихий сад.
***
Блискавицею-росяницею упаду в траву
У спориш, що до тебе роями мрій моїх в'ється.
Мить оцю неповторну відчую я знов наяву:
Наслухає земля, як серце закохано б'ється...
***
Ще відчуваю давніх літ відлунок,
Твої неприспані вуста,
А твій найперший поцілунок —
Це крапля меду золота.
***
Не відцвітай! Почнемо все спочатку, на світанку,
В очах нічну утому не присплю,
І не ховайсь за вишиту матусину фіранку,
Не відцвітай, прошу тебе, молю.
***
У серці смуток зорі знов збирає,
Які розсіяв я і розгубив.
Нехай тебе тепер це не займає,
Бо сад осінній листя вже спалив...
***
Медові вуста дівочі
Сняться мені ще і ще,
Чари п'янкі в тої ночі,
Серця мойого — щем.
***
Якщо б зустрівся з тобою вдруге,
Я б тебе ощасливити зміг,
Все нерозумне і недолуге
Вітром змів би з твоїх доріг.
***
Усе пишу, пишу і рву листи,
Немов ламаю кригу на частини.
Не гнівайся тільки, чуєш? І прости...
Я знаю, знаю: сам у всьому винен.
***
Не клястимуся, що кохаю,
А скажу: «Хай так буде, як є...»
Одцвітають проліски, одцвітають —
Переходять у серце моє...
***
Повір, я все викохую надію,
Бо переконаний чомусь:
Як відійду, то не зітлію,
А явором до тебе нахилюсь.
***
При зустрічі з тобою квітне сад,
Не знаю — наяву чи уві сні,
Як гожий літній день, цвіте краса,
Та не довкола, а лише в мені.
***
Обрію сизе крило посвітліло,
Уже пломеніє його блакить.
Сонях тріпоче листком-вітрилом,
Ніби до сонця зібрався злетіть.
***
Береза скидає листя — у серці щем...
Листя — неначе твої листи.
Береза прикрилась дощовим плащем,
Соромлячись своєї наготи.
***
А сну немає аж до рання...
До тебе спогаданнями лечу
І на шляху весняного скресання
Я зорі в небесах свічу.
***
У серці моєму — сонячно,
Воно променіє з грудей.
А я, неначе соняшник,
Повертаюсь лицем до людей.
|