Степан Борисюк, вірші. 26.04.2011 р.
РОКИ
Дівчатко сказало позаду:
— Для вас я це місце звільняю.
З автобуса виніс досаду,
В задумі поволі ступаю...
Озвалося болем-струною
Усе, що кудись відпливло,
Що в серці одквітло весною...
Так важко сідати було.
ЗИМОВЕ
Біло ген до обрію.
Тиша...
Тільки б слухати...
Біло — на врожай.
І легко на серці,
І чисто на совісті,
А думки — про хліб:
«Вродило б...»
***
Серед ночі сніжок легкий
І на крони пливе, й на покрівлі.
Він малює мені думки,
Сподівання незаймано-білі.
І під ранок слово в мені
Оживає, як погляд синій.
Засвітився в душі на дні
Перший, радісний сніг осінній.
ЗАМЕТІЛЬ
Цілий день завзято і зухвало
Танцювала віхола й ревла,
Мабуть, довго музику писала,
Розважалась шпарко, як могла!...
Падала, стрибала, розсипала
Із вітриськом в парі сніг вона...
А всміхнулось сонце — заблищала
Тепла крапля на чолі вікна.
НА ОЗЕРІ ДОВГОМУ
За сітями хвилі плюскочуть,
Б'ють чаїним крилом безупину,
Перед сном тихо коник сюркоче,
Із травини струсивши росину.
Уже вечір веслом хлюпоче,
Гойдаючи місяць-пір'їну,
Наче мрія хмільна дівоча,
Ніч над озером тихо плине.
***
Згоріла юність у свинцевих хвищах,
Лише листи лишилися, і фото, й ордени
Нам від батьків, що на чужих десь кладовищах,
Лежать, як біль, як чорний біль війни.
Пасу корів на Безі*, де вітрисько свище,
І граємось на колії в війну вже ми, сини.
В ровах, у котлованах, що в Млинищі,
Так гірко-гірко пахнуть полини.
* Без — місце, де був розташований бетонний завод, побудований напередодні другої світової війни. Тут виготовлявся бетон для будівництва фортифікаційних вогневих споруд першої полоси чотирьох вузлів оборони колишнього Володимир-Волинського укріпрайону. До заводу була підведена вузькоколійка, яка тягнулась із Устилуга. Після війни завод і вузькоколійку розібрали жителі навколишніх сіл.
***
Стоять обоє — як дві зорі.
Здригнулись тихо вуста дівочі.
Мовчання стигне в нічній порі,
Лише безмовно говорять очі.
Страх у зіницях: «Невже чужі?...»
Гірчить у серці рутв'яний трунок.
Чого мовчиш, чого мовчиш, скажи
Чи подаруй хоча б цілунок.
Місячне срібло тане вгорі,
Поміж небесно-земних тривог.
Стоять обоє — як дві зорі.
І цілий Всесвіт — лишень для двох.
ПІСЛЯ ДОЩУ
Веселка — дужечка цеберки —
Зіперлася на виднокруг.
Розсипані дощинок зерна
Блищать, аж забиває дух.
Грім у долоні вже не плеще —
Полагіднішав і замовк.
Тепло долонь твоїх усе ще
Зі мною — ніжний дощ немов.
***
Люблю! — слово-зерня половіє.
Люблю! — струменить потаємний мотив ...
Пісня до тебе моя лебедіє,
Ллється, як жайвора спів.
Цвітом у сон мій летиш, перецвітом,
Доля на двох у нас, мабуть, одна.
Зорями тихо дзвенить понад світом
Мелодія серця мого неземна.
***
Горнуться до серця спогади п'янкі мої
І відступає холод самоти.
Знов акорди пісні солов'їної
В гіллі саду розбудила ти.
Обсипає літ моїх полин
Пелюстками першого кохання.
Крізь роки, вітри і часоплин
Лину в юність на крилі світання.
|