Степан Борисюк, вірші. 19.04.2011 р.
МАТЕРИНСЬКА ДОЛЯ
В матері долоні —
Ліній паралелі.
Зацвітають скроні —
Пелюстки лілеї.
Материне поле,
Де межа - вінцем,
Борозни мережать,
Як її лице.
СПОГАД
О копи, траншеї, і доти, й гармати
На схилах горбів розгніздились в селі.
Заплакана над похоронкою мати...
Ми з братом уперше за плугом, малі.
Проносяться спогади, наче лелеки,
Зістарилась мати (у зморшках чоло).
З роками не втихли жалі й небезпеки,
Але молодіє у дітях село.
ОТЧА ХАТА
Мені приснилась біла хата,
Немов у ній відпочивав,
Неначе у велике свято
В своєї неньки гостював.
Така на серці світла тиша,
І дощ музичить у шибки,
Чи є на світі щось миліше,
Як у господі рушники?!
В ранкових росах-росяницях
Наш сад всміхається мені
І буйним колосом пшениця
Квітує в рідній стороні.
Яке то щастя — в отчім домі
Побути день чи, може, два,
Де все з дитинства так знайоме,
Де неньки тепляться слова.
Світлій пам'яті моєї матері,
яка трагічно загинула...
ПОКЛИК
Кличе знов мене рідний поріг,
Пам'ятає він перший мій крок.
В'ються-в'ються кільця доріг,
І про матір — сувій думок...
... А вона все у снах серед ночі
Бачить батька серед живих.
Біла паморозь в косах, та й очі
Вже не плачуть, бо сплакала їх...
І тамую в собі я ридання,
Прихиляюся до сивини.
Все життя твоє, мамо, в чеканні:
Сина — з дороги, батька — з війни.
***
Кличуть додому знайомі стежки,
Де у садку лебедіє хата,
Співаючи, йдуть з Полоси* жінки,
А з ними — моя старенька мати.
Від співу світиться все довкруг...
Пливуть чарівні голоси жіночі,
І долею стеляться поле та луг,
І пісня вмиває росою очі.
* Полоси — 240 га сінокосу із поетичними назвами Губолине, Острівок, Лісок, Ставеська, Загороддя, Сидорів Кут, Рудів Кут — знаходяться між контрольною прикордонною смугою та річкою Західний Буг, де його зелені береги заквітчані тінистими дібровами та різнотрав'ям лугів.
НА СІНОКОСІ
Завовтузилась хмара синя,
На копицях мережачи тінь,
Нанизавши на вила сіно,
У спекотну жбурля далечінь.
Блискавицями шаленіла,
Випивала у небі синь,
І затемнена днина мліла,
І гриміли грози голоси.
***
Гупалиха* за човном мерехтливо мріє,
Берег лататтям біля нього приліг.
Очерет свою віковічну задуму леліє,
І хвильки русалками лащаться біля ніг.
Ген місяць зірниці над озером губить-сіє,
Повиснувши, наче мисливський ріг.
А вечір утомлений засинає-хмеліє,
Попросившись до ніченьки на нічліг.
* Гупалиха — так називається озеро біля річки Західний Буг.
***
Визрів серпень житньо й калинове,
І щораз дзвінкіша небовись.
А пополудні сьогодні знову
З мого серця жайвори знялись.
З мого літа — вже літа юрбою...
З ними я чуттями переплівсь.
У тремтінні далі голубої
Пролягла життя мойого вісь.
СВІТАНКОВЕ
... А зірка, мов краплина з під весла,
Так ніжно виглядає із хмарини...
В зеленім сні зітхає біла хата,
А ген в долині гнізда в'ють тумани,
Що вечір їх із річки надоїв...
***
Співає, виє ніч,
Регоче заметіль.
Розпалиш в хаті піч —
І тане біль.
Зника завія-мла,
Натішившись собою.
Погрітись ніч лягла
Під хатою старою.
|