Степан Борисюк, вірші. 10.04.2012 р.
Заповітне
Той плин життя — одвічний плин, та все ж
Ти залишаєшся людиною.
Повік твій сум не віднаходить меж,
Коли той сум — за Україною.
***
Ще й досі двадцять вдів виходять виглядати
Свої остуджені й невтолені літа.
Там, на причілку маминої хати,
Шепочуть, кличуть вицвілі вуста.
Той незагойний біль живе, як і колись,
Хоча давно пройшла страшна гроза.
На роздоріжжі удовині долі обнялись, —
Ятрить, пече мене полин-сльоза.
***
Ген на обрії — сорочки білії...
Там жнивується! Пору цю пам'ятати б
І нащадкам, давній відгомін її
З роду-віку передавати.
У цій золотоколосяній розповені
Споконвіку углиб
Завжди із літери заголовної
Був тільки — хліб!
***
Біля дзоту старого
Край мого села
У касці іржавій
Квітка цвіла.
Пелюстина упала
Сльозою
В долоні
Землі...
Десь матуся чекала.
Похоронку
Несли
Журавлі.
|