Іванна Бірук, вірші. 9.01.2011 р.
***
Лікую поранену душу...
Бездумно блукаю по місту,
Споминів не тривожу,
Не шукаю ніякого змісту
На обличчі у перехожих.
Лікую простуджену душу...
Заходжу у теплі кав'ярні
Філіжанкою кави гіркої
Зігріваю сердечні рани
І холодні свої долоні.
Лікую зневірену душу...
Кленові листки печалі,
Збираю в букет надії.
І знову яснішають далі
Моєї тендітної мрії.
Лікую поранену душу,
Бо жити без тебе мушу...
***
Так хочеться час повернути,
Змінити сторінки життя...
Такої гіркої отрути
Я зроду іще не пила.
Лежить мокрий лист на стежині
У нього як в мене думки:
Невже я одна, в самотині
Пливтиму у часі ріки.
Скотилась сльозина - надія,
Замерзла в саду забуття.
Лиш в серці на дні жевріє
Не згасне іще почуття.
Проходять години. І вірші
Лягають на чистий папір.
Так холодно - ми колишні,
А ти був єдиним - повір.
***
Відлітають у вирій лелеки,
Замовкають надії крилаті.
Спогад вільним стає і далеким,
Ти не будеш мене пам'ятати.
Вчора був ще так близько до мене
Вітром бився у вікна хати.
Моя мрія тебе не поверне,
Ти не будеш мене пам'ятати.
Я спокійна, запалюю зорі
І ховаюсь у сни волохаті,
А тверезість така прозора,
Ти не будеш мене пам'ятати.
Ти не мій єдиний
Я думаю як осінь, та чомусь
Усі дімки холодні і зимові.
Етюди й вірші я пишу йому,
Та він не розуміється в осінній мові.
Ти знаєш, любий, - я тебе кохаю,
Хоч на взаємність не чекаю.
Бо ти не мій єдиний, добрий друже.
Пообіцяй мені, що не заплачеш,
Як в парі з іншим ти мене побачиш.
Тендітним снігом стану на хвилину
І наші спогади додолу кину.
Не треба тут палкого розуміння:
Уже зима, та я іще - осіння...
***
Такі холодні ці осінні дні,
В полоні суму від утрат осінніх.
Чому тривога і печаль в мені
Калюжі, вулиці небесні тіні.
Чому раптово так змінилось все,
І більше осінь нам не повернути.
А вітер листя в безвість все несе,
Я переконана, що так і має бути.
Хоч я не осінь, водночас чомусь
Як і вона пишу і щось малюю,
Хоч я не осінь - байдуже комусь,
А на вустах сніжинки вже танцюють.
Вкриває сніг дороги і поля
І, мабуть, листя. Це не так все уявляю.
"Тихіше, тихше, бо прокинеться земля".
"А я не осінь", - зима промовляла...
***
Не стану твоєю, на жаль.
Сама занімію від туги.
Щемка і солодка печаль
У гості приходить вдруге.
Я стану тією, яка
До радощів світу байдужа.
Чому твоя тепла рука
Така непривітна, мій друже?
У серці стоїть безголосий плач...
Чи я не була тобі вірна?
Ти кажеш - я горда. Пробач.
Хіба тобі кішка потрібна?
|