Оксана Бадзюнь, вірші. 18.02.2011 р.
Сонет
Заграли пахощі весняні,
Верба розлога зацвіла,
І почуттів, іще не знаних,
Гаряча хвиля напливла.
І що це діється зі мною?
То плачу я, а то сміюсь,
То розмовляю із вербою,
То слово мовити боюсь...
А ти мене не помічаєш.
Невже в тобі ще спить зима?
Байдужим поглядом стрічаєш,
Не признаєшсь... Та дарма.
Уже без тебе я не можу,
Хоч може й душу заморожу.
Лиш ти і я
Давай запалим свічі воскові
І посідаєм на широкім підвіконні,
І будем слухати, як шелестять дощі,
Як музика тече між вулиць сонних.
Забудем негаразди і жалі,
Помовчимо гарячими вустами.
І наші біди стануть так малі
Під вічними кохання небесами.
Лиш ти і я - до ранньої зорі.
І недовіра щезне поміж нами.
Світи ж мені, як сонце угорі,
Щоб я розквітла щастя пелюстками.
Зрада
Від тебе зради не чекала...
Та зруйнував довіру поміж нас.
Лиш поцілунку смак запам'ятала
Солодкий і тривожний водночас.
Чому це сталося зі мною?
Чому ти квіти потоптав?
Я так втішалася любов'ю,
А ти продав її, продав!
Тобі за зраду не пробачу,
Ти ранив серденько моє.
Ти не чекай - я не заплачу.
Вже вмите сонечко встає.
***
Не сльози то мої
Течуть гарячими струмками,
Це краплі дощові
Летять над сірими дахами.
Осінній вечір у вікні,
А я сама сиджу в кімнаті.
І лячно й хороше мені,
І мрії світлі і крилаті.
Ти несподівано прийшов,
Душа як пташка стрепенулась.
Чи то покара? Чи любов?
Але я й досі не проснулась.
Блукаю серед почуттів.
Не знаю, що мені робити.
Ти, певно, любий, не хотів
Мене і сон так отруїти?!
***
"Життя важке!"
А хто казав, що легко жити?
Ти плачеш, бо покинули тебе?
Та перестань ті сльози лити.
Тут головне,
Щоб вміла ти прощати.
Не думай, моя пташко, про сумне.
Розпрям же крила і хутчій літати!
Будь впевнена в собі,
Крокуй за кроком крок.
Удача усміхнеться і тобі -
Ти станеш ближче до зірок.
А ще й до неба, хмар і сонця
Всміхнися, дівчино-краса,
Відкрий в душі своє віконце
І засвітись, як ранішня роса.
***
Скину тобі на «хмарочку»,
Спогадами поділишся.
Дві кришталеві чарочки –
Ніколи уже не змінишся.
Ти такою залишишся:
Юною і невинною,
В серці образи спишуться,
І туга здається плинною.
Осінь в руках залишилась,
Більше нічого суттєвого,
Щастям намарно тішилась,
Зникло у плині миттєвого.
Більше не будеш плакати,
Нічкою скажеш темною:
«Зовсім не біла птаха ти,
Мрії були даремними...»
***
Солодкі поцілунки взаємного кохання...
Гіркі слова я випила до дна,
Не буде в нас ні сліз, а ні прощання,
Я просто зникну в сутінках одна.
Заплаче небо, я лиш усміхнуся -
І серце втримає останню вже сльозу,
Піду у безвість, знову повернуся,
Уб'ю кохання - полюблю грозу.
Я не заплачу за тобою знову.
В свої кайдани мене сум скував.
І тільки спогад про німу розмову,
І серце, й душу тихо зігрівав.
«Я буду сильна!» - гордо прошептала
Любов, мов яд - та я переживу,
Що серцю не накажеш я не знала,
Тепер надію в темряві ловлю.
Солодкі поцілунки взаємного кохання...
Гіркі слова я випила до дна,
Не буде в нас ні сліз, а ні прощання,
Я просто зникну в сутінках одна.
***
Ховаю душу в сутінках надій...
Розбите серце сповнене чекання.
Моє життя - бокал рожевих мрій –
Заледве доживає до світання.
Застиглих тіней силует німий...
Затамувала подих у мовчанні.
Говорять зорі: "Він уже не твій"
І місяць не порадує зізнанням.
Свою любов я осені віддам,
Зима хай вип'є сльози недопиті.
Твої слова за безцінь я продам,
Вони наскрізь байдужістю прошиті.
|