Тетяна Айстра, вірш. 4.05.2011 р.
АЗАЛІЯ
Може, в лісі колись ще зустрінуться вам
Десь азалії-квіти, мов строфи билинні...
Про азалію в нас ще легенда жива,
Що сплелась у вінок давнини на Волині.
Жив на нашій землі колись хлопець Іван.
Може, звався інакше - ім'я вже забуте.
Налетів на село, ніби смерч, лютий хан...
Вже в полоні Іван - у кайдани закутий.
Закували, у даль завезли, в чужину,
Із худобою разом його продавали.
Вимагали за нього високу ціну:
"Ніби кінь скаковий він, міцний, витривалий".
Він до крові кусав спопелілі вуста
І від гніву метав із очей блискавиці.
Ніби зашморг, давила його гіркота,
Коли хтось починав зуби й м'язи дивитись...
Ще на плечах не згасли побоїв стежки,
Як купив його в рабство багатий вельможа –
Ніби з казки страхай: ніс гачком і бридкий.
А у нього дочка - ніби фея пригожа.
Її звали Азалія. Ніжно звучить.
Для Івана, мов подих ясного світання,
Їх обох охопило - немов дві свічі –
Їхнє перше і світле кохання...
Зустрічалась таємно Азалія з ним,
І була їй, мов пісня, його дивна мова...
Та давно вже кохав її гордий і злий
Недалекий сусід. Йому батько дав слово.
Чорнокоса Азалія втратила сон,
Хоч любов в них з Іваном була і взаємна.
Він для батька - невірний, узятий в полон...
І просити за нього в старого даремно.
Коли в серці любов - як за нелюба йти?
Коли любо удвох - як прийняти розлуку?
І на крайність пішла - утікати в світи.
Із Іваном удвох. На добро чи на муку?
Відібрала вночі скакунів в табуні,
Поклонилась землі, де не бути їй з милим...
Поскакали удвох. Мчали ночі і дні.
Лиш надія й любов додавали їм сили...
Спохватився вельможа. В погоню помчав.
Тижнів три довелось доганяти татарам.
Вже закоханих ліс наш поліський стрічав,
Як догнала їх помста, зла батькова кара.
Мов шакали, догнали, у коло взяли.
А Іван: "Ще не пізно. Повернешся, люба?
Бо тобі він простить. Це на мене він злий..."
"Ні! Нізащо! Коханий, відходьмо до дуба".
Старий хижо дививсь, як Іван, ніби лев,
Боронив своє щастя, надію і волю.
Як упав зі стрілою між древніх дерев...
- Ще довершити треба і доньчину долю!
Батько зніс ятаган, та ударить не зміг,
Бо дочка - ніби серце, мов сонце - єдина!
Це якби повинилась, упала до ніг –
Все забув би, простив у цю кляту годину...
Полетіла змією за спину коса.
Погляд доньки палив, всі надії розкраяв.
Залишайте спокусника тут - буде псам!
А відступницю вдома на смерть покараєм.
А вона: "Ти забрав в мене все, що забрати ти міг",
А забрати любов - і Аллаху несила!
Я залишусь навік у святій цій землі.
В цій землі, що коханого мого зростила!
Враз торкнула цілунком кохані вуста.
Підхопила ту шаблю, що в милого впала...
Бризнув крові фонтан - диво-квітами став.
Це азалія - мрія, мов сонячний спалах.
Налякала татарів така дивина:
Десь пропали між квітів тіла розпростерті!
Назавжди залишилась Азалія в нас.
Двох закоханих душі з'єднались по смерті.
Ця легенда живе у народі віки –
Ненав'язлива, скромна і мудра наука.
Щоб не канули в безвість її сторінки –
Розкажіть її дітям своїм і онукам.
|