Тетяна Айстра, вірш. 3.08.2011 р.
ГРОМУШ
Здавна зветься Громуш горб цей непривітний
В нім лишає небо стріли блискавиць.
Слухайте уважно цю легенду, діти,
Вам вона розкриє низку таємниць.
В дуже давню пору жив тут пан багатий
(Та мовчить легенда про його ім'я),
Тут були розкішні кам'яні палати,
Хоч була у пана і мала сім'я.
Не було у нього ні доньки, ні сина -
Лиш сердита пані та ще зграя псів.
Слуг своїх карали за всяку провину -
Якби тільки сісти хтось із них посмів!
Тут, де рів цей сірий, пробігала річка.
Віриш чи не віриш, але так було.
Мала річка назву - гарно так – Яличка.
А униз по течії тут було село.
Від села на південь, там, де пасовище,
Був тоді могутній, дуже гарний ліс.
Зараз взимку й влітку там лиш вітер свище.
А тоді дуб-красень в тому лісі ріс!
Ліс тоді був панський і усе, що в лісі:
Дичина, хмиз, зілля, ягоди й гриби.
Не дай Бог, нещасний пану в лісі стрівся -
Тоді б тому пану вік не відробив.
На схід від палацу, ні, отам лівіше,
Біленькі хатинки займали горбок.
Там жили селяни, ті, котрі бідніші,
Тому і Торбинська звали цей куток.
Жила на Торбинській удова із сином.
Старанний був хлопець і про матір дбав.
Та пішов по хмиз він у лиху часину,
Аж тут пан у лісі - ніби з неба впав.
- Що в моєму лісі ти робив, лайдаку?!
- Пане, в'язку хмизу взяв. Лишень одну!
Панські посіпаки лиш чекали знаку.
- Злодієві всипте! - пан до них гукнув.
На догоду пану били, як скотину,
Аж вжахнулось небо і лягло до ніг.
На снігу багрянім - вдовина дитина,
А в палатах панських не вщухає сміх.
Ой не знала мати, де дитя шукати,
А коли дізналась - пізно вже було
Мов причинна бігла у поля від хати.
Ось, нарешті, річка і міст за селом.
По снігу гарячім бігла у дубину -
Боса, напівгола, очі - як зола.
Зойкнула, як чайка, і впала до сина:
- Соколе мій ясний, я тебе знайшла!
Тріпала хлопчину, щоб його збудити,
Рукавом сорочки терла кров і бруд.
Не могла синочка із рук відпустити,
Як прибіг на поміч мовчазливий люд.
Повезли синочка до рідної хати.
Чорним, як безодня, став багряний сніг.
Вже вона не буде внуків колихати...
А в палатах панських безтурботний сміх.
Перейшла місточок, перейшла Яличку,
Підняла долоні, до далеких хмар.
І гукнула небу голосом незвичним:
- Прокинься, Перуне!
В панське лігво вдар!
Розітри на порох звірові палати!
Хай вогонь поглине нелюдів-катів!
І вербою стала над рікою мати...
Ураганний вітер раптом налетів.
Певно, звідусюди били блискавиці,
Жалили палати, нищили дотла.
Спалене й розбите - все перемісили.
Камінці лишились і сумна зола.
Ураган до лісу увірвався з ревом.
Схлипнули берези, зойкнули дуби.
Як тонкі билинки падали дерева.
А земля стогнала, а Перун все бив.
Зараз у Дубині тільки пасовище
І земля ще плаче до сих пір з журби.
Де були палати - Громуш, вітер свище,
Та вже не побачиш матері-верби.
Висохла Яличка. Ровом стала річка.
А село побігло ген на хутори.
Давня ця легенда, як маленька свічка,
У людському серці до цих пір горить.
|