Понеділок, 21-10-2019, 09:18
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2011 » Вересень » 28 » Айстра Тетяна, вірш. 28.09.2011 р.
12:58
Айстра Тетяна, вірш. 28.09.2011 р.
Тетяна Айстра, вірш. 28.09.2011 р.
 
ЧОМУ ЗОЗУЛЯ КУЄ ДО ПЕТРА
 
Чи ви знаєте, чому після Петра
Вже не чути, щоб зозуля десь кувала?
А про це легенда є стара-стара!
Не один вже вік вона провікувала.
 
...Жив-був мельник із дочкою в ті часи,
А дочка була, мов сонечко, єдина.
У її очах цвіла небесна синь,
Гарна всім та ще й прекрасна господиня.
 
Мельник тішився і гризся водночас:
Хоч би зятя взяти доброго до хати!
І тікали сни сполохані не раз.
Ці тривоги не давали йому спати.
 
Донька мельника не гризлася нічим,
Ніби бджілка, все трудилась до смерканку.
Сни солодкі були гостями вночі,
Прокидалася з усмішкою щоранку.
 
Мельниківну - таке ж треба! - щоб зустрів
У вужа кимсь зачарований хлопчина.
Бачить - дівчина, як квітка, на порі,
А для смутку в нього не одна причина.
 
Ця красуня - певно, доленька чужа,
Бо заклятого не зможе полюбити,
Не захоче вийти заміж за вужа,
Щоб з ним радощі і горе розділити.
 
А, можливо, це якраз ота душа,
Що любов'ю порятує від покари?
І вуж-хлопець до млина знов поспіша,
Вже тепер керують ще й любові чари.
 
Мельниківні також в око впав юнак,
Що заходив дуже часто пити воду.
Зрозуміла і не лиш вона одна:
Задивляється він на дівочу вроду.
 
Потім в лісі зустрічалася із ним,
Відкривав грибні колонії таємні.
Хлопець був собою гарний, показний –
Спалахнуло серце в дівчини взаємно.
 
А пізніше розповів їй про біду,
Про закляття, що над ним давно нависло.
Він вужем уже дванадцять літ відбув
І ще далі бути в шкірі ненависній.
 
Якби зараз одружитися він зміг,
То закляття зникло б через десять років.
Зупинився б час тоді для чарів злих,
До кінця життя вже мав би щастя й спокій.
 
І сльоза дівоча впала на моріг:
- А мій тато так хотів додому зятя,
Щоб йому по господарству чимсь поміг,
А вужа він, знаю, не захоче взяти.
 
- А мені й не можна йти кудись в зяті.
І не можна тату говорити правду.
Ти - моя одна надія у житті,
Лише в серця запитай собі пораду.
 
Десять років - не назавжди, не навік.
Потім вернемось, щоб тата доглядати.
А він в тебе ще здоровий чоловік,
Міг би ще собі дружину другу взяти.
 
А відмовиш ти - для мене це кінець,
Бо не зможу я вже іншу полюбити,
Коли зведені всі мрії нанівець,
Коли серце безнадією розбите...
 
Глянув поглядом кохання і журби,
Уколов мечем незмірної утрати.
І сказала, щоб приходив у дружби:
Може, разом вже умовлять якось тата?
 
Довго з батьком торгувались старости.
Глянув доньці в очі сліз достиглих грона.
- Може, заміж примусово їй вже йти? -
Кислим здогадом ударило по скронях.
 
Хто їх знає? їхнє діло молоде...
Ой чи довго дівці загубити тяму?
І зі смутком призначив весілля день.
Мов не заміж донька йшла, а прямо в яму.
 
Так і вийшла мельниківна за вужа.
Зажили вони удвох, як голуб'ята.
Та у серці не згасав за батьком жаль,
Через нього сльози сіялися в свято.
 
Через рік Господь їм донечку послав,
А пізніше на потіху дав синочка,
Їхня донька балакучою росла,
І втішав синок їх срібним голосочком.
 
Не пускав дружину в гості дев'ять літ,
І ні разу дід онуків ще не бачив.
Раз вона благає: - Діти ще малі.
Відпусти на день до батька - гірко плаче.
 
- Почекай, кохана, рік. Ще тільки рік!
Ще розкажуть діти діду, хто їх тато.
- Ти не бійся! Накажу я дітворі,
Та й поїдем. Післязавтра буде свято.
 
Муштрувала цілий день вона дітей.
Щоб дідусю не казали, хто їх тато.
Мельник з радістю зустрів таких гостей,
І від щастя завесніла його хата.
 
На онуків надивитись дід не міг.
Це б і зятя ще побачити старому!
Донька пестила на скронях смутку сніг.
- Через рік, - втішала, - вернемось додому.
 
Потім дід гуляв з онуками в саду,
Із усіх кінців випитував про тата.
Внук співав, сміявся, дув собі в дуду,
А не втрималася внучка язиката.
 
Розказала, що татусь бува вужем.
От і зараз їх чекає під вербою.
І помчав старий з сокирою й ножем.
А малий до мами з вісткою-бідою.
 
Вуж зігрівся й потонув у дивнім сні:
Ніби донька сливи кидала на матір.
І зі стелі сипав сірий, хмурий сніг,
Розвалились мури в їхній білій хаті.
 
Він хотів гукнути доньці: "Зупинись!"
Але злий вогонь уп'явся йому в тіло.
Дах на хаті захитавсь і обваливсь,
Все навкруг кудись у прірву полетіло.
 
Мельниківна бігла вітром до верби.
Руки в тісті, бо вареники ліпила:
- Тату! Тату! Він же так мене любив!
А добігла і коліна підкосила.
 
- Вже немає! Порубав його! Убив!
Ну для чого ви в дітей забрали тата?
Він був добрим, шкодував мене, любив...
Я не знала, що не батька мала - ката!
 
Ти просив, щоб почекала я ще рік...
Ну, чого я не послухалася, любий?
А тепер закляті будемо повік
Через те, що довели тебе до згуби.
 
Горе, діти! В нас заступника нема,
Вже немає і не буде більше тата!
Проростає з крові батькової мак,
А води живої нам вже не дістати!
 
Ти каратись будеш, дочко, за язик,
Батька рідного свого занапастила.
Будеш ти за те гадюкою повік,
Не врятує вже тебе ніяка сила.
 
Долю батьківську скуштуєш ти сповна,
Як ненависть людська буде бити градом.
Як більмо тобі - твоя страшна вина,
Що родилась на цей світ - не будеш рада.
 
Солов'єм віднині, сину, птахом будь,
І любитимуть тебе всі люди добрі.
А вам, тату, буде в світ відкритий путь,
Лиш як сонечко сховається за обрій.
 
Голова мені туманиться з плачу,
Страх бере, хоч би причинною не бути!
Я зозулею по світу полечу,
Свого милого не зможу я забути.
 
Заховалася гадюка під кущем,
Соловей виводить трелі на калині,
Батько став похмурим до людей сичем –
Недолюблюють його в народі й нині.
 
Звуть сича в народі вісником біди
І женуть його подалі всі від дому.
От ви зразу взнали стільки різних див!
Майже впевнена: не всім вони відомі.
 
Пам'ять губиться в зозулі до Петра,
Все кує - так кличе свого чоловіка.
В день Петрів - така вже пам'ятна пора –
Зразу згадує про все без жодних ліків.
 
Зразу згадує, що милого нема,
Рідний батько відібрав у неї друга.
Люди кажуть, що зозуля вже - німа,
А ми знаєм, що її катує туга.
 
Ось чому кує зозуля до Петра,
А гадюка, хоч щорік міняє шкіру,
Та позбутися не може тягаря, -
Повернути батька, матір, їхню віру.
Переглядів: 564 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Вересень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz