Тетяна Айстра, вірш. 26.10.2011 р.
ЛЕГЕНДА ПРО СЛЬОЗИ
Я знову відходжу від прози,
Відшукую в серці слова.
Я хочу легенду про сльози
Сьогодні повідати вам.
А сльози бувають - мов повінь,
Виходять з душі берегів,
Бувають - як визріла сповідь,
Що Богу миліші від слів.
Бувають грозою й туманом
І чистими, мов перший сніг,
Бувають розкритим обманом,
Що проклятим каменем ліг.
Бувають росинками щастя,
Що з вирію кличуть весну...
Не знаю, чи нині удасться
Збудити легенду від сну.
Можливо, бувальщина сива
В основу легенди лягла?
Та в горі так хочеться дива,
Ковточок надії й тепла.
...Даринка Матвія любила.
Вважав він її ще дитям
Та й іншу посватав. Журбина,
Як сніг, на дівочі чуття.
Ховала сльозини від люду,
Ховала і відчай, і біль.
- Довіку самотньою буду! –
Шептала Даринка собі.
А потім біда ураганом
Ударила хлопця - як ціп.
І горе прийшло невблаганно:
Матвій від удару осліп.
А ненька його зі скорботи
Упала, звестись не могла.
Заручена дівчина потай
Поїхала геть із села.
Говорять: втекла від гризоти,
За нелюба заміж пішла.
Даринка ковтнула гіркоти,
На поміч сусідам прийшла.
Що знахарка їй говорила,
Робила з душею сповна.
Любові дівочої крила
Матвію - надія ясна.
Турботливі руки Даринки
В душі розганяли пітьму,
І голос її щохвилинки
Розкраював тишу німу.
В селі шепотілися довго.
Усім це було, як більмо:
Даринка пішла за сліпого.
Красуня обрала ярмо!
Матвій до роботи охочий.
Навпомацки дрова рубав.
Та темрява змучила очі,
І в них поселилась журба.
Ще й мати до доньки буркоче:
- За що ця покара тобі?
І повінню сльози на очі,
І туга пекуча, мов біль.
Даринка мочила білизну:
- Ой, мамо, та годі вже Вам!
Пішов без дружини за хмизом,
Аж гупали прикрі слова.
Пронизував лютий вітрисько.
Ще й збився з дороги Матвій,
Забрів він від дому неблизько,
Хотів повернутись мерщій.
Та раптом - тріщить під ногами!
Шубовснув під лід чоловік.
Дійти він не може до тями:
В який вибиратися бік?
Почав він гукати дружину.
Жахала його темнота,
А холод, немовби ожини,
По груди його обгортав.
Даринка його розшукала,
На санях додому везла.
А звістка підступна, лукава
Уже по селу поповзла.
Що ніби Матвій йшов топитись,
Собі вкоротити життя,
Та встигла Даринка вчепитись
І витягла зі співчуття.
- Куди ж ти, Матвійку, без мене?
(А серце мов пташка в руках)
- Можливо, дослухався нені? -
Кольнула догадка гірка.
- Я нині, Матвійку, хотіла
Сказати: в нас буде дитя...
Мов блискавка вдарила в тіло
І здибила всі почуття.
А чисті Даринчині сльози
Коханому в очі - мов град.
Злякала його дивна поза,
І серце її завмира.
Від щастя на сьомому небі,
Казково усе голубе.
В тумані з’являється лебідь.
- Даринко! Я бачу тебе!
- Я бачу! О Боже, я бачу!
Я бачу тебе крізь туман.
Твоїми сльозинами плачу,
І радість мене обійма.
Ця звістка про диво велике
Пішла від села до села.
Бувають сльозини - мов ліки,
Легенда про це довела.
|