Тетяна Айстра, вірш. 24.08.2011 р.
ЛЕГЕНДА ПРО ХЛІБНУ ШКОРИНКУ
Ген шкоринка, мов біль, на дорозі.
Нахилилась, до вуст піднесла.
І вже серце струною в тривозі:
Загубив хтось чи кинув зі зла?
Пригадалась легенда забута:
...Жив Данило-багач у селі.
І була в нього донька Данута,
А дружину віддав він землі...
Був Данило скупим до нестями.
Він шкоринки голодним не дав.
Свиням кине чи навіть до ями,
Бо не звідав, що голод - біда.
Він собак відпускав на облаву,
Як побачить в дворі прохача.
І котилась недобрая слава
Про жорстокість цього багача.
І на доньку він гримав нерідко –
Милостиню із рук виривав.
І схиляла голівку лебідка,
У сльозах захлинались слова.
А Данута вдалася у маму:
Добре серце взяла і красу.
На колінцях вона вечорами
У молитвах сукала сльозу.
Від матусі барвінок хрещатий
Цілували в молитві уста
І благали, щоб злагіднів тато,
Щоб до вбогих щедріший він став.
Перед святом Данило в забаву
Доньці борошна трохи давав.
От із нього спекти мала право
Звірів, птахів та інші дива.
Випікати могла що завгодно,
Але батьків наказ - лиш для гри!
А щоб потім віддати голодним –
Дуже гнівався, доньку сварив.
Раз Данута взяла в запащину
Своє печиво - й з хати тихцем.
Зрозумів зразу батько причину –
Аж в гримасі скривилось лице.
Він зігнувся й за донькою слідом,
До вдови на подвір'я забрів,
А там купа дітей без обіду,
Без надії у хаті старій.
Вже Данута у ручки тремтячі
Почала віддавати дива.
Аж тут батько: "Нездарам ледачим
Хай пече їхня мати - вдова".
Відібрав у Данути гостинці
І крізь двері в багнюку жбурнув.
Заховала свій плач у хустинці,
Як додому за руку тягнув.
Але враз все кругом потемніло:
Вдарив град - аж дзвеніла земля,
І дивився із жахом Данило,
Як чорніли зелені поля.
До вдови мусив знову звернути –
Перебути страхітливий час.
І молилась за батька Данута
Серед скривджених ним дитинчат.
Після граду Бог дав довгу сушу...
Знов даремно Данило орав.
Не дійшло, що добром треба душу
Переорювать з краю у край.
От вже злидні обсіли Данила.
Пустий колос шумить на полях,
І не родить тепер їхня нива,
Ніби мачуха, стала земля.
Не наймає людей - нема за що.
Вже з Данутою роблять удвох.
Хоч працює - не був він ледащо –
Врожаю не дає йому Бог.
Не завжди мали чим пообідать.
Він голодним не раз спати ліг.
Захлинався у злиднях і бідах,
Але щиро молитись не міг.
А Данута благала у Бога,
Щоб простив її батьку гріхи
І вказав йому вірну дорогу,
Щоб не правив ним більше лихий.
Раз бабуся прийшла на світанні
Милостиню в Данути просить,
Віддала та шкоринку останню –
І засяяли враз образи!
- Що, дитино, сама будеш їсти?
- Може, ягідку вродить моріг...
Бабця зникла, з'явилась Пречиста.
Їй Данута упала до ніг.
- Я впізнала Вас, Панно Пригожа.
Ви - Ісусова Мати. Чи так?
І кивнула їй Матінка Божа,
Попросила з колін її встать.
- Добре серденько маєш, Дануто,
В тебе помисли світлі й діла.
Щоб отця до добра навернути,
Море слізок в молитвах лила.
Хай отець скосить колос порожній,
З Богом в серці виорює все.
Після того і сіяти можна.
Нива щедрий врожай принесе.
І Пречиста поклала їй в руки
Ту шкоринку, що бабці дала.
- Не відчуєте голоду муки.
Порятує шкоринка мала.
Буде вам і на завтра й надалі –
Поки нива не вродить врожай.
Не шкодуйте убогим, охлялим.
Хай не водиться скупості ржа!
Так сказала й розтала. Як промінь...
Образам поклонилось дівча.
А шкоринка в маленьких долонях
Їй здалася смачніш калача.
Разом з нею, аж поки вродило,
Підживлялась уся біднота.
На Данила так вплинуло диво,
Що не схожий на себе він став.
Від шкоринки він був навіть ситий,
Та зернинки збирав на землі,
Помагав він і тісто місити,
Як Данута пекла новий хліб.
Як дістали хліб сонячний з печі,
І шкоринку, і хліб цілував,
Оберемком поніс до малечі
В ту хатину, де бідна вдова.
|