Тетяна Айстра, вірш. 20.04.2011 р.
МЕЧ-ТРАВА
Переспів легенди Волині
Приблудила стежина мене в глухий кут.
Меч-трава, мов стіна, прикриває минуле.
Стільки чула я див на своєму віку!
А тут знову легенда прадавня війнула.
На Волинь, ніби хмара, котила орда.
Чорна звістка стелилась димами по краю,
Мирним землям чужинець не раз досаджав,
Проклинали селяни загарбницьку зграю.
Скільки втратила крові Волинь і краси,
Яку в рабство везли назавжди в чужанину
Прокоптилась димами заплакана синь,
Лихоманить тривога хатину й стежину.
Перелякані діти вихлюпують плач.
Старики виганяють з подвір'їв худобу,
Все загарбає, знищить чужинець-палач –
Знає добре Волинь його люту жадобу.
За болото сховати дітей, в глушину!
Тільки стримати треба ворожу лавину.
Мати гасить свій плач, і хова сивину,
І слізьми обмива меч останньому сину.
Батько й старші сини полягли вже раніш,
Її сльози барвінком цвітуть на могилах...
Тепер знову тривоги розпечений ніж
Заважа відпустити найменшого сина.
Витер Мамі сльозу. Поклонивсь образам.
І подався, як батько, біду зупиняти.
І котилась невтішна, нестримна сльоза,
Її клала у вузлик згорьована Мати.
Перед образом Божим упала в сльозах:
Поможи, Всемогутній, дітей врятувати!
Хай чужинець поверне, нарешті, назад!
Так просила, благала у відчаї Мати
До Пречистої погляд в надії звела:
Мати Божа, Ти бачила Синові муки!
Поможи діточок відвести із села!
Хай не бачать погани, кривавії круки!
... А вже жменька приречених вийшла на шлях
Щоб своїми життями навалу спинити.
Під ордою стогнала, ридала земля,
Бо чужинець жорстокий до крові неситий.
Налетіли татари, немов ураган.
Все змішалося смерчем в страшній круговерті.
Каруселить залізо й гірка пилюга.
Дико коні іржуть у агонії смерті.
Для сусідських дітей Мати вузлик дала,
Але муляла душу тривога, мов бритва.
І за серцем вона подалася з села
У той бік, де згасала нерівная битва.
Залишилось в живих лише троє хлоп'ят,
А татари все пруть, як з бездонної бочки.
Мати привидом йшла до своїх солов'ят.
На очах в неї гасли навіки синочки...
Залишився одненький - кровинка її!
Порішили татари його заарканить...
Мати меч підняла, що лежав на землі,
І сяйнула своїми очима-зірками.
І до Сина пішла із мечем у руці,
По дорозі взяла ще один - в другу руку.
Небувала рішучість була на лиці -
Відвернути від Сина неволю і муку!
Сторопіли спочатку на мить вороги,
Потім стріли сипнули розбудженим роєм.
І гадючий наказ просичав навкруги:
- Поціляти всі стріли у груди старої!
А вона, мов камінна, до Сина іде,
І мечі, ніби свічі, в багрянім промінні.
Але раптом хитнувся притомлений день –
Заблукала стріла у п'янкім вітровінні.
Краплі крові скропили щербаті мечі,
Материнської крові! І сталося чудо:
Піднялися супроти татар-палачів
Всі мечі, що в руках у загиблого люду!!!
На очах у загарбників зброя росла!
З-під копит пробивалися леза щербаті!
Закричали татари: - Спаси нас, Аллах!
Три доби доганяли їх тіні горбаті.
Вже при самій землі Матір Син підхопив.
Заспокоїлась Ненька, як зрубаний сонях.
Сину гепав у скронях лиш тупіт копит,
І згасало тепло в материнських долонях.
Син поніс свою Матір у рідне село.
І мечі засурмили пісні лебедині,
На очах перекинулись в мирне зело,
Що росте в тих місцях на Волині і нині.
Якщо стрінеш колись це зело - меч-траву,
Що колише й донині згадки про минуле,
Ти повір - і побачиш усе наяву,
Що легенда прадавня у душу війнула.
21.09.94 р.
|