Тетяна Айстра, вірш. 17.08.2011 р.
БАРВІНОК
Мандрівник обійшов десь півсвіту.
Серце далі і далі вело.
Вже весна уклонялася літу,
Він забрів у волинське село,
Потонули у небі зірниці.
Спів пташок колихав тишину.
Заскрипів журавель при криниці.
Мандрівник на подвір'я звернув.
Він ішов до криниці по воду.
Там дівча, ніби фею, зустрів.
Як уздрів ту небачену вроду,
Опустився німий на моріг.
А красуня всміхнулась лукаво
І за двері сховалась мерщій.
- Що вам треба? - бабуся гукає
І з'являється десь з-за кущів.
Мандрівник зупинивсь на Волині,
У селі серед хмурих боліт.
- Ну, а як пояснити дівчині,
Що таку він шукав стільки літ?
Проживав у старенького діда
І, як син, всьому раду давав.
Про красуню усе він розвідав.
Так пройшов уже рік, може, два.
А Калинка - так звали красуню –
Підросла, розцвіла ще пишніш.
Юнака не позбавила суму.
Ще мовчазнішим став, ніж раніш.
Раз Калинка була ще на ниві –
Потемніло зловісно кругом.
Вітер гнав до села хмари сиві
Блискавицею, як батогом.
Мов на крилах, додому летіла,
Так від зливи втекти не змогла.
Краплі стрілами вдарили в тіло.
Недалеко верба там росла.
І побігла під крону розлогу.
Скреготали зубами громи.
Не почула, як хтось від дороги
Їй гукав: "Зупинись хоч на мить!"
Раптом в кроні страхітливий спалах.
Тихий зойк - завмираючий дзвін.
І Калинка на землю упала.
Підбігав мандрівник - був це він.
Підхопив він кохану на руки
І в скорботі поніс до села.
Дощ ковтав і сльозини розпуки,
Благав Бога, щоб мила жила.
він, що на все - Божа воля.
Може, інший - для неї судьба.
Тільки б їй ще всміхалася доля!
У молитві ридала журба.
А Калинка прийшла вже до тями
І вслухалась у щирі слова.
Вже, як в хату заніс аж до мами,
Подала вона знак, що жива.
... Жартували пізніше подружки:
- Он твій Ангел-хранитель іде!
І питали так заздрісно-скрушно:
- Ну невже ти забула той день?
... На Івана Купала дівчата
Виплітали барвисті вінки,
А в кущах, ніби вої на чатах,
Дожидались на них парубки.
Мандрівник теж прийшов на гуляння.
Від Калинки - ніде ні на крок.
Ніби крапля - надія остання:
- Чи мені виплітає вінок?
Пахло смутком і тишею сіно,
Раптом голос дзвінкий: "Бери вінок!"
І в душі відгукнулось - "Барвінок".
Зазвучало, як щастя дзвінок.
Він, щасливий, у воду ускочив
І Калинчин вінок упіймав.
А у серці той голос дівочий
Вів туди, де Калинка сама.
Заспівав він від щастя: "бар-ві-нок!"
І в коханої очі шукав,
Пахло літом і радістю сіно.
А долонька, як пташка в руках.
І прозвали пришельця Барвінком.
(Тоді зілля таке не росло).
На весіллі і весело, й дзвінко
В них гуляло волинське село.
Дав Господь їм кохання і діток,
Вони довго й щасливо жили.
Як Барвінок прощався з цим світом
(Його вік уже був чималий)
Запитав його Бог на тім світі:
- Що хотів би в дарунок собі?
Розповів, що б хотів скромним квітом
Бути з милою в щасті й журбі.
І проріс він барвінком хрещатим,
Попід вікнами килимом ліг.
Коли мила виходила з хати,
Він стеблом їй горнувся до ніг.
Коли смерть їй закрила повіки,
Обгорнув він могилу квіттям.
Залишився він з нею навіки
Таким вірним, як був за життя.
На Волині барвінок в пошані,
Він з людьми і у щасті, й в біді.
Ним вбирають хлібини рум'яні,
Як до шлюбу ідуть молоді.
На хрестинах бажає барвінок
Малюкові щасливе життя.
Молодим він завжди неодмінно
Зичить вірність на все майбуття.
Глянь: барвінок цвіте біля хати!
Яка світла, хвилююча мить...
Хай квітує барвінок хрещатий,
А у серці легенда бринить!
|