Понеділок, 21-10-2019, 09:27
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2011 » Серпень » 10 » Айстра Тетяна, вірш. 10.08.2011 р.
13:12
Айстра Тетяна, вірш. 10.08.2011 р.
Тетяна Айстра, вірш. 10.08.2011 р.
 
БІЛА ГОРА
 
Біла гора є у нашім селі.
Знають її і дорослі, й малі.
Сонце вона зустрічає, як друга,
Сонечко котиться з неї до Бугу.
 
Вмиється там і швиденько на піч -
Спати, допоки при владі ще ніч.
Сотні років так було і так буде.
Давню легенду пригадують люди.
 
Дуже давно на краєчку села
Дівчина гарна і мила жила.
Біле білявка завжди одягала.
Звалась вона чи то Галя, чи Ганна.
 
Коси, як жито, що впало в покіс.
Білою звали за кольором кіс.
Часто свати оббивали пороги.
Біла не знала ніколи тривоги.
 
Всім говорила: "Я ще молода.
Нащо мені гризота і біда.
Добре мені у матусі і в тата.
Мій тихий рай - рідна батьківська хата".
 
Небо безхмарним було до тих пір,
Поки біда не заглянула в двір...
Мати з дочкою проплакали очі –
Батька із лісу чекали до ночі.
 
Тихо молитву шептали вуста,
Довго гадали: що трапилось там?
Раптом хитнулося полум'я свічки –
Батько заходить весь мокрий, як з річки.
 
- Блуд учепився, в болото забрів.
Я чаклуна у тих Вигрузах стрів.
Я був загруз у болото по груди.
Крику мого не дочулися люди.
 
Я вже подумав: - Ну, амба мені!
Хто відшукає мене у багні?
Ну, хіба б зараз Ковчег виплив Ноїв!
Раптом чаклун появивсь наді мною.
 
Очі, як вовчі, палають вогнем.
Мов соломинку смикнув він мене.
Зверху болота вів, як по полю.
Вивів, де сухо, там, де тополі.
 
За порятунок, сказав наперед,
Що найдорожче собі забере.
- Добре, що сам повернувся здоровий, -
Мовила жінка, - Ну, що там корова!
 
Що б я без тебе робила сама?
В мене ні сина, ні зятя нема.
- Може, він схоче кобилу булану?
Та хай бере! І на доньку поглянув.
 
Дай мені, доню, білизну на піч.
А ви вже спіть, бо давно уже ніч.
Кажуть, що ранок мудріший за вечір.
Певно, ще, люба, натри мені плечі!
 
Думали всі, що найгірше пройшло.
Біла пішла через день у село.
Як поверталась, підходить до саду.
Кроки квапливі почулися ззаду.
 
- Стань-но, лебідко, до тебе я йду.
Знаєш, від батька відвів я біду?
Та не лякайся! Не хочу я злого.
За порятунок він дав мені слово.
 
Дасть найдорожче, що має в дворі.
Бачу, красуне, ти вже на порі.
Хочу тебе я собі за дружину,
Тиждень даю, щоб зібрати родину.
 
Отже, за тиждень зустрінемось знов!
Чути не хочу ніяких відмов!
Будеш зі мною ти сита й багата.
Скоро збудеш і маму, і тата!
 
- Слухайте, дядечку, я молода.
Тато б найкращу корову вам дав.
Може б згодились на гарнії коні?
Тато не зможе прожити без доні...
 
- Навіть не думай перечить мені.
Знищу село у пекельнім вогні.
Не залишу ні двора, ні скотини,
Ні дідуся, ні малої дитини.
 
Отже, за тиждень весілля у нас!
Тішся татусем, ще поки є час.
Тільки торкнуся до тебе вустами –
Я тобі любим і жаданим стану!
 
Він до білявки. Вона, як стріла,
Кинулась в хату і, ніби мала,
Батькові скочила враз на коліна
І заніміла, немовби камінна.
 
- Донечко, що це за дивина?
Може, із ляку - ти наче стіна?
- Тату, чаклун, не бажає корову.
Хоче забрати мене, чорноброву.
 
Я говорила, що я ще мала.
Страхав, що спалить село все дотла.
Я - наречена. За тиждень весілля!
- Доню, стривай, це якесь божевілля!
 
Вискочив з хати у двір і помчав.
- Краще мене утопи! - він кричав.
Плакали тихо і донька, і мати,
Як сивий батько приплентавсь до хати.
 
- Лихо мене в те багно затягло.
Як захистити дочку і село?
Щоб чаклуну не віддати дитину,
Треба спитати село і родину.
 
Мов зговорились родина й село:
- Доньку віддай і хай спить собі зло!
Дехто із радощів сплеснув руками:
(Їх не зустріла вона рушниками).
 
Радили раду й рішили гуртом:
- Бути тепер їй повік з чаклуном.
Щоб розминулось село із бідою,
Щоб попливла та біда за водою...
 
В матері серце в тривозі болить.
Тиждень так швидко минув, ніби мить.
Перед весіллям дочка вийшла з хати –
Ранок дівочий останній стрічати.
 
Вийшла на поле, що скраю села,
Руки, мов крила, до неба знесла.
- За чаклуна я виходити мушу.
Хто порятує мою бідну душу?
 
Краще самотньою бути повік,
Ніж має бути чаклун-чоловік.
Краще лежати в землиці над Бугом!
Сонце хай стане мені вічним другом!
 
Добре стрічаєш! - чаклун прокричав.
І доторкнувся Білявки плеча.
Може, ця зустріч і буде остання?
Дай поцілую тебе на прощання!
 
Ніби батіг був дівочий удар.
Виросла дівчина раптом до хмар!
Потім схилилась і стала горою!
Не почувався чаклун вже героєм...
 
Впав і поповз до болота, як рак.
Сонцю всміхалася Біла гора.
Кажуть, чаклун і донині десь бродить,
То ураганом, то смерчем нашкодить.
 
Біла гора захищає селян.
Вигрузи висохли - там вже поля.
Сонце гора зустрічає, як друга.
Сонечко котиться з неї до Бугу.
 
Нижчою стала з роками гора.
Любить кататись по ній дітвора.
Діти для Білої - тільки на втіху.
Більше пісень! Більше доброго сміху!
Переглядів: 667 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz