Оксана Тютюнник, вірш. 14.03.2013 р.
Зимовий роман
Де озеро спить в обіймах морозу,
Дерева гілля у снігу приховали,
У ніч зимову, в безлюдному місці
Закоханих двоє стояло.
Нікого... Вони лиш і місяць над ними,
Скрізь тиша холодна, Ніде ані звуку.
І знявши рукавички з холодних рук,
Взялись вони ніжно за руки.
І враз, сміючись, відштовхнула його...
Побігла... Мороз під ногами тріщав.
Ще мить він стояв здивований ніби,
Поглянув довкола й за нею помчав. –
Злови! - полетіло це слово десь в небо,
І сміх як дзвіночок, що весело дзвонить.
Він вирішив враз - біля яблунь низьких
Її гомінку наздогонить.
Спіймав. Виривалась немов перепілка,
І ніби крильми, замахала руками.
Упали. Він в очі заглянув на мить голубі,
Торкнувся обличчя губами.
Гарячі уста обпалили її,
Свого стукіт серця відчула.
Схопили цілунки в жагучий полон,
І вмить про все в світі забула.
Схилився до неї і там цілував,
Казав тихо в вушко: „Кохаю"
Диви, небо, розплющивши очі,
І в них була радість: „Я знаю"
Вже всю її погляд оцей поїдає.
Вона зрозуміла. Сказав: „Там мій дім".
Туди й повернули, почувши від неї
Давно жадане слово: „Ходім".
|