Галина Приступа, вірші. 20.11.2010 р.
***
Все глибше й глибше проникаєм в атом:
Хто зла у нім шукає, хто-добра.
Край стежки із довірою дитяти
Ромашка нам в зіниці зазира...
А світ звучить мільйоннозвуким хором.
Прийдешнього незримий зріє день...
Незвіданим космічним коридором
Людина йде.
І ти пливеш, замріяна плането,
По звичній траєкторії своїй.
І розсікає ядерні тенета
Зоря надій.
ТИ І Я
Поверни, поверни
Недосяжну загублену мрію:
Дожени, зупини
І скажи ті слова неземнії...
Сколихнеться земля, -
Заховаю обличчя у квіти...
Тільки ти, тільки я,
Тільки ми так умієм любити.
Хай мільйон, хай мільярд
Над землею кохань пропливало, -
Наша чиста зоря
Неповторністю знов запалала.
Збережи, не згаси...
Я словам твоїм вірю, як диву.
Крізь вітри пронеси
Нашу свічечку ніжно-тремтливу...
***
Тихою радістю очі світились.
В дзеркалі річки сосни завмерли...
У золотистім у надвечір'ї
Сонце на воду сипало перли...
Тепло до ніг нам хвильки горнулись,
І миготіли, і вигравали!..
Сонячні промені струн доторкнулись –
Ніжністю світлою струни озвались.
Ми тої ніжності не розгубили -
В серце з собою взяли по краплині.
Може, тому поміж нами й донині
Зблискують сонячні диво-перлини?..
***
Ніч така для кохання створена!..
В її шатах згубився вечір...
Покладу свої руки зморені
На утомлені твої плечі.
Всі роботи уже пороблено,
І, награвшися, сплять малята...
Вийдем в ніченьку зачаровану
Хоч на хвилечку погуляти.
Сяє Всесвіт вогнями вічності,
Нам підносить любові чашу
І освітлює сяйвом вірності
Першу зустріч далеку нашу...
Місяць срібну підкову виточить
І до щастя простелить доріжку.
Ще для прози в нас часу вистачить, -
Дай поезії мені трішки...
І НАПИШЕ НАМ ЛІТО РОМАШКОВУ СВІТЛУ ПОЕМУ
Подивлюся на світ
Крізь лукавинку твого усміху, -
І заграє веселка,
Де щойно гриміла гроза.
Після прикрих невдач
Піднімуся на сходинку успіху,
І зорею засяє
Очищення срібна сльоза.
А життя - як життя:
Вічні клопоти, вічні проблеми.
Але рано чи пізно
Таки їх розв'яжемо ми!
І напише нам літо
Ромашкову світлу поему,
Щоб читати її
Аж до білого сяйва зими.
СОНЕТ ПРО ОСОБИСТЕ
Давно за північ. Сни витають,
Чаклують тихо понад містом.
- Чого зажурена? - спитаєш.
Я відмахнуся: - Особисте...
Дрібних незгод мінорний настрій, -
Здається, вік мені пливти в нім.
...А ніч мої печалі навпіл
Розітне ревом реактивним.
І строго дійсність гляне в вічі:
Куди ти мчиш, двадцятий віче, -
До світла чи в провалля мли?..
І все новим постане змістом, -
В моє маленьке особисте
Тривоги людства проросли...
***
Коли серденько обступлять
Смутки-болі,
Загубися, заблудися
В тихім полі...
Там ромашки -
Не ромашки, -
Сни дівочі
Милим поглядом дитинства
Глянуть в очі.
Там печалі-не печалі, -
Зливи-грози
Прошуміли, залишили
Світлі сльози...
Там вітрець-як подих
Першого кохання...
Усміхнешся...
Озирнешся на прощання...
***
Живеш на землі ти,
Шануєш дружину й доньку,
Вертаєш з роботи
У царство довіри і втіхи.
А чи пам'ятаєш
Далеку школярку таку, -
Нічим не примітну,
Задумливу часто і тиху?..
Чи знаєш бо ти,
Що живуть ще на світі рядки
(Лихим язикам
Я їх не дала на поталу):
Мов проліски - ніжні,
Мов маки в полях - палахкі, -
Які те дівчатко
Таємно для тебе сплітало.
Ти вийдеш у поле –
Прибій там ромашковий б'є.
І доня несе тобі
Чисті усміхнені квіти.
Чи знаєш бо ти,
Що то перше кохання моє
В ромашках отих
Проростає щоліта?...
Живу на землі я.
Ростуть соколята-сини.
Шаную сім'ю
І так віддано вірність шаную.
Та вдячна тобі,
Що з далекої тої весни
Взяла чистоти
І донині в собі я несу її.
У РОЗЛУЦІ
Хочу бути тобі
У чужому краю
Подорожньою...
Зачерпнути зірок
У зіниці
І поруч нести, -
Щоб світити в путі...
Чи в траві прорости
Подорожником
І загоїти біль,
Коли раптом поранишся ти...
Хочу стати тобі
У далекому краї калиною,
Доторкнутися губ
Терпкуватим цілунком її,
Щоби ти затужив
Аж до щему в душі за Вкраїною,
І за вечором нашим
У хорі святім солов'їв...
|