Галина Приступа, вірші. 13.11.2010 р.
Чому ти не пишеш?..
Я тобі напишу...
Та чи ти упізнаєш
У рядках тих зорю,
Що обом нам світила?
Чи впізнаєш ти дні,
Де жила я, щаслива
Твоїм поглядом,
Жестом твоїм легкокрилим?..
Як нам світло було,
Як нам щиро сміялось...
Випадковостям стріч
Ми шукали підстави.
Та у кожного з нас
Був свій берег, - ми знали,
І відчалить від нього
Не мали ми права.
Я від образу твого
Себе відлучала,
Щоб іти по життю нам
Без жалю і болю.
...Твої квіти зі мною
Так довго прощались
І, як згаслі зірки,
Ще світили тобою...
***
А погляд Ваш!.. А погляд - наче свято.
Така душі відкрилась благодать.
І що ж мені Ви хочете сказати?
Про що мені Ви хочете змовчать?..
Зумисне одвернуся - не помічу.
Байдужість напущу, собі на зло...
Бо ж видати, що рада нашій стрічі, -
Мов серед моря утопить весло...
КОЛИ НА ЗЕМЛЮ ПАДАЮТЬ БОГИ...
Коли на землю падають боги,
Сивіють раптом небеса в печалі.
Розколюються навпіл береги,
Що стерегли досіль ріку Одчаю.
Вона виходить - грізна і страшна.
Тепер уже її всевладна сила.
І тоне в сірій повені весна,
Вмира ЛЮБОВ, згорнувши райдуг крила.
Усе живе втрачає сенс буття.
Уже не дощ - пекучий струм на вії.
В агонії розпуки-каяття
Здригається обманута НАДІЯ.
...Світ занімів, здавалось, і оглох!
Слова святі - гієні на поталу.
І падав мій земний останній бог
З надуманого мною п'єдесталу!..
Возвести знов - ні сили, ні снаги.
А я ж молилась віддано і щиро!..
Коли на землю падають боги,
Останньою вмирає ВІРА.
ДУША
Думка вперлася рогом
І мозок не полиша:
Нащо дарована Богом
Тілу несмертна душа?
Погляд смакує втіху:
Обриси, форми-шик!
Та з-під завіси сміху
Чую безмовний крик.
Чого їй, дивачці, треба?
Куди її манить шал?
В калюжці - відбиток неба
І брудний недопал.
Чоботи грізно сунуть -
Здригається ніжна гладь.
«Душа? В неї можна плюнуть.
Можна її розтоптать!»
Ллють небеса у поле
Чорну печаль з Ковша.
Досить наруг! І з болем
В інший світ поспіша...
Кинешся вслід - не зловиш.
Гра ця не варта гроша.
Публіці - «хліба й видовищ!»,
Що їй - чиясь там душа.
- Ці поети завжди витають у хмарах...
(З розмови)
***
Зазвичною земна здалась краса –
Мережка буднів... А кортіло свята!..
Хотілося піднятись в небеса
І з висоти на землю споглядати.
І диво вже здійснилося було.
Пливла між хмар, і сонце аж сліпило!..
Та слово - чорне ворона крило –
Злетіло враз і світло заступило.
На жаль, на світі вже нема чудес.
І баєчки про це я не приємлю.
...Спасибі, що зняли мене з небес
І вчасно так поставили на землю.
НАТХНЕННЯ
Бог щастя дав. Здавалося ж - не повне.
Я захотіла стать сама Творцем:
Озвучити зібралась невимовне.
І - покарав Господь мене за це.
Слова зірками в небі палахтіли.
Мені ж хотілось падаючих зір!..
Й вони зривались! На льоту горіли –
І сипались вуглинки на папір.
На чистий-чистий, світлий, непорочний.
Рука аж не встигала за рядком.
...А зорі відтепер відводять очі.
І білий аркуш став чорновиком.
***
І звідки те нашестя на сади?
Ніщо не віщувало їм біди.
Та раптом в пору цвіту і тепла
Об'їла гусінь листя все до тла!
Зчорніли віти, наче од війни.
Такий незвичний траур для весни,
Де дух бузкових пахощів пливе...
Здавалось, сад повік не оживе.
Отак і в нас буває, у людей:
Заступить сива хмара ясний день,
Обпалить доля аж до чорноти,
І темну смугу ніби не пройти...
...Та вишукав резерви сад - росте.
Відмолодився!.. І таки цвіте!
9 ТРАВНЯ
Каштани запалюють свічі.
Навкруг - мікрофони тюльпанів.
Майдан скликає на віче
Сивих війни ветеранів.
Оркестру врочисті звуки.
Спливає сльоза несміло.
Бере фронтовик на руки
Своє правнучатко миле.
Вмостилось - таке самобутнє,
Торка дідусеві медалі...
Яке у хлопчини майбутнє?
Які в нього обрії-далі?..
...Вибухи знов тривожать
Чиїсь рожеві світанки.
Зупини нас, праведний Боже,
І не карай до останку.
Палайте, каштанові свічі,
Цвіти, незабудко неба!
Нам Друга ще дивиться в вічі.
Третьої - нам не треба!
На деяких будинках у нашому місті
можна побачити табличку з надписом:
«Тут живе ветеран
Великої Вітчизняної війни»
ТУТ ЖИВЕ ВЕТЕРАН...
«Тут живе ветеран...», -
Проголошує літера кожна
До землі, до небес,
До розквітлого дня, до людей.
Перехожий, спинись.
Подивись, як священне й тривожно
Дім табличку оцю
До своїх притискає грудей...
Як їх мало зосталось,
Тих свідків кривавої бойні.
Це вже більше піввіку
Не стогне наш край від страхіть.
Але й досі болять у серцях їм
Ті рани незгойні,
Особливо, коли сьогодення
Бездушно жалить.
«Краще б, діду, здались ви, -
Повна молодик, - ото, може,
Слугував би я німцю,
Та був би багатим зате»...
Запече у душі... А в думках:
- «Це в них з відчаю, Боже!..
Не гнівися на них
І прости їм зухвальство оте.
Ще здолаємо й кризу...» -
Й очікує пенсій терпляче,
І плекає надію
На кращий майбутнього день.
І розгорне баян,
І під «Синій платочок» заплаче,
Та про давні бої
З правнучатком розмову веде.
Тут живе ветеран.
Доки совісті гени живі ще, -
Пошануймо його,
Уклонімось йому до землі.
Хай нам скрутно буває,
Та маємо найважливіше:
Чисте сонце у небі
І хліб наш святий на столі.
|