Марія Мокійчук, вірш. 20.04.2012 р.
Любіть Україну
Пожовкле листя на деревах
І настають короткі дні,
Як важко, як то тяжко
Жити в далекій чужині.
Прийшла вже осінь така глибока
Ніким не ждана вона,
Так як і старість одинока,
Така важка, така сумна.
Та осінь прийде і піде.
На другий рік її літо чекає,
А старість – нікуди не піде,
Бо її ніхто ніде не чекає.
Сиджу, журюсь біля вікна:
Дують холодні вітри, немає сонця.
Як прожити це все в самоті?
Довгі темні ночі, короткі похмурі дні.
Ворони зграями літають,
Щось то почули вже вони.
Хороші дні від нас втікають –
Іде все ближче до зими.
Синички в вікна заглядають
І щось щебечуть нам вони.
Отож вони нагадують,
Щоб незабули за них і ми.
Дивлюсь на ці білі берези –
Згадується клятий Сибір,
Як він пожер наше здоров’я і долі
Не забуте нічого до сих пір.
Мої літа такі вже довгі,
Я їх проплакала щодня,
А там далеко на Україні
Живе уся моя рідня.
Пахне мені моя Україна,
Пахне квітами, калиною і добрими людьми.
А в мене зовсім не зосталось надії,
Що десь, колись, можемо зустрітися і ми.
Думку думаю і плачу –
Невже я більше не побачу
Свої краї, свою рідню
І Україну дорогу.
Україно, моя люба, Україно, мила,
Ти мене родила і мене зростила,
А на старість від страждань
Мене не захистила.
Буду я їхати чи пішки йти,
Цього ніхто не буде знати.
Важко мені буде за дітьми –
Але повернусь я назад.
Прийду я до тебе на могилку.
Буду проситися щодня,
Прийми до себе мене ближче
І буду вже спокійна я.
Прошусь до тебе я частенько,
Страждаю, плачу день і ніч.
А ти мене не забираєш –
Скажи у чому річ.
Тоді пішов не попрощавшись,
Але я не думала тоді,
Що я уже осталась
На вік у самоті.
Може ти образився на мене,
Що я так далеко від тебе.
Гірка доля мене водить по світах
З тих пір, як оставив ти одну мене.
Діти в мене дуже добрі.
Скучати, голодувати не дають мені.
Але було б ще краще,
Щоб це все було тільки у сні.
Може мене ніхто не зрозуміє.
Не заставляю я вас розуміти,
Як мені сумно жити тут
І не хочу вже я звикати.
Знала б я свій довгій вік
По іншому поступила.
Сиділа я в своїй хатині
І мене з нею розлучила б могила.
Так мені важко чогось на душі,
Не вмію я вам цього розказати.
Дорогенькі, діточки, я можу тільки від душі
Вам здоров’я і добра побажати.
Вернути б мені мої сімдесят,
Я б ні на що не дивилась.
Де по рейках, де по шпалах,
Я б на Україні опинилась.
Засвітило мені сонечко тоді,
Коли я була поміж вами.
Тепер не даю спокою собі,
І голова забита думками.
Україно, моя рідненька,
Міцно тримай себе в руках.
Не дай Бог накриє ця хмара-шара –
Отоді вже буде крах.
Любі, українці, любіть Україну,
Яка ж в нас прекрасна вона,
Як це важко жити на чужині,
Як знаєш, що в тебе є батьківщина – рідна, своя.
20.01.2010 р.
|