Віктор Малик, сонети. 6.06.2011 р.
***
Якщо поет – буди юрму.
Нехай не спить, не кисне в бразі.
Ой не лести такій ватазі,
Якщо ти взявся за сурму.
Тримай кермо, а не корму
І пам’ятай, що люд в проказі,
Що зло живе у метастазі,
Воно солодше за хурму.
Буди усіх і будь пророком,
Дивись на світ небесним оком,
Шукай, що Боже, не - земне,
Що дійсно необхідно тлуму,
Котрий шукає де смачне
І падає під ноги глуму.
17.02.01.
***
Хіба лиш з ним поговорю,
Посповідаюсь щиро-чинно.
Із неба в душу зрить гостинно
Сріблястий місяць пісняру.
Перехрещуся на зорю
І до землі схилюсь уклінно,
Відкрию закутки сумлінно,
Все розкладу: любов і прю.
Круг вороги, немов лещата,
Шукають слав, розваг і злата.
А я Христа їм пропоную
І бісер сиплеться з душі.
Лиш ти помітиш: це - не всує:
Не зрю на зиск і картуші.
13.03.01.
***
Поет це той, що пише так, для себе.
Він слово визволяє з вічних дум,
Філософ це - загорнений у сум.
«Для чого, – всіх питає, - я і небо?»
З Христом на «ти», не вірить він у Феба.
Для нього рими, строфи, як парфум,
Це - нерв земний, у нім небесний струм,
Він шовкопряд – все узв’язати треба.
Не розуміє, шкіриться юрба,
Та котиться нахилена гарба.
Співець, як віл, завжди по бездоріжжю.
Сутужить сам загублений тягар.
Святі в душі живі знаходить віжжі,
Щоб довести собі: життя - базар.
15.03.01.
***
Лиш книги говорять роками,
В них голос застиглий поета.
Муедзином склика з мінарету,
До неба, до Божої брами.
Вважай добрі книги братами,
Вони – невдавана монета.
Від них і з’являє планета
В душах і яка й під ногами.
Папір у них не червоніє,
Дає вибирати надію,
Як правду і кривду різнити.
Ти шифри знайди в сторінках.
Ходім за Христом, наче діти,
Де віра, любов, ну і страх.
16.03.01.
***
Поета вчасно похвали,
Його душа чекає слави
Не для параду і забави,
А для натхнення між жури.
Шукає мук, страждань, жари.
Намацав правду ліво–праву
Він битву виграє криваву.
Мисливець це - посеред гри.
В веселій томиться юрбі
І лиш на власному горбі
Свій хрест несе – уламок долі.
Потрібен хоч один слухач,
Щоб скоштував святої солі,
Бо він багатий роздавач.
16.03.01.
***
Так, повага – пожива для ліри,
Це - основа гранітна і дах,
Пригортає співців - бідолах,
Що душею святі і не сірі.
Похвали, хай слова будуть щирі,
Авансуй, окрили перший змах,
Запіни цю найпершу із браг,
Хай шумує в надії і вірі.
Бо поет, наче інок – чернець,
Що до неба зліта навпростець.
По планеті по-царськи ступає,
Чи сідлає Пегаса-коня,
Щоби рими шукати по краю
І з натхненням в’язать навмання.
20.03.01.
***
Збігаються усі думки
В сонет - краплину на папері.
Поет, немов на тренажері,
Суглоби зміцнює ламкі.
Душевних сил живі струмки
Несе в офіру ненажері.
Ці рими, наче баядери,
Неситі і завжди п’янкі.
Цвяхує мить, коли можливо,
Вузли зав’язує на диво,
Щоб розрубав їх Олександр.
Хай розтлумачить їх в насназі,
Щоби заквітнув олеандр
І затремтів в святім екстазі.
26.03.01.
***
Обурення вихлюпує вірші,
Мов море чисті, просолоні речі,
Обмацує правдивість, тверді плечі,
Розтрощує незграбні картуші.
Гнів істини запалює в душі,
Вичікує атаки, а не втечі,
Розпалює горнила - жаркі печі
І тут горять каміння й спориші.
І ти не зачіпай слуги святого,
Повір шукає Божого, не - свого.
Небесна це - та лагідна цівниця,
Чарує співом душу, як Орфей.
Він мучиться при всіх, не - веселиться,
Сучок стина й не сяде Асмодей.
26.03.01.
***
Поети – пил, сміття, підніжжя.
Скрізь бенкетує кифаред,
А вчений муж німий, як швед,
Латає шлях в час бездоріжжя.
Пливе, немов весняне крижжя,
Можливо, цим вчиняє бленд.
Підняв би світ, як Архімед,
Нема основ, лиш дійсність хижа.
Наївний, як проста малеча,
Ховає голову у плечі,
Чекає протягу руки.
Скарби із слів склада в намисто,
Снує мережі – павуки,
Та спить юрба, забившись в місто.
10.04.01.
Поет
Від оплесків спалахує талант,
Прирощує натхнення дивні крила,
Вливається свята, небесна сила.
Поет тримає дах, немов Атлант.
Відкрилось серце, наче фоліант,
І естетична мудрість прилетіла.
Розпечений співець, немов горнило,
Крилатий кінь при нім й прадавній ант.
Шукає правд загублених у генах,
Нордійську кров, розплавлену у венах.
І спалахи любові, і світань.
І радий, що уздрить натхненну душу.
Він у блаженстві місячних купань
Не чує жар й стійку зимову стужу.
10.04.01.
|